— …тож, якщо хтось заслуговує на левову частку визнання за це диво, яке ви зараз бачите, так це доктор Марк-П’єр Перре. Визначна людина і великий…
Будь-який момент відбувається двічі: всередині і ззовні, і це дві окремі історії. Арчі впізнає ім’я, слабо, десь глибоко всередині, але поки до нього доходить, він крутиться на стільчику, виглядаючи, чи не повертається Самад. Самада нема. Натомість він бачить Міллата, який смішно виглядає. Виглядає відверто смішно. Швидше дивацько, ніж кумедно. Він легенько гойдається на своєму стільчику, і Арчі не може впіймати його все-кльово-старий-погляду, бо він прикутий до чогось, і, продовжуючи лінію Міллатового погляду, Арчі теж дивиться на дивну річ: старий чоловік плаче від гордощів. Червоними сльозами. Сльозами, які Арчі впізнає.
Але перше їх впізнає Самад; капітан Самад Мія, який щойно зайшов через безшумні сучасні двері; капітан Самад Мія, який затримується на хвильку в дверях, розглядає старого через свої окуляри для читання і розуміє, що його найкращий на світі друг бреше йому ось уже п’ятдесят років. Що наріжний камінь їхньої дружби — ніякий не камінь, а мильні бульбашки. І це говорить про Арчібальда Джонса більше, ніж він про нього знав. Він розуміє все миттєво, як розумієш розв’язку поганого індійського мюзиклу. А потім, не без зловтішної усмішки, він усвідомлює основне — правду: одна-єдина випадковість протримала нас, старих хлопів, разом от уже сорок років. Це історія, яка поклала край усім історіям. Подарунок, що продовжує дарувати себе.
— Арчібальде! — він повертається від доктора до свого лейтенанта і вибухає коротким, голосним, істеричним сміхом; він почувається, як наречена, що дивиться на свого судженого і впізнає його якраз по тому, як вирішальна мить змінила між ними все. — Ти — дволикий засраний брехун, тварюка, міза-мата, бгаїн-чуте, шора-байча, сіют-морані, хараам-ядда…
Самад вдався до бенгальської говірки, колоритно населеної брехунами, трахальниками власних сестер, свинячими синами і дочками, людьми, які давали власним матерям оральну насолоду…
Але ще до цього, принаймні одночасно з цим, поки аудиторія здивовано дивиться на старого коричневого чоловіка, який дивною мовою лається на старого білого чоловіка, Арчі зауважує, що в залі щось відбувається, починається якийсь рух, непомітний рух (індійські пацани ззаду, хлопці, які сиділи поряд із Джошем, Айрі дивиться з Міллата на Маджіда, з Маджіда на Міллата, наче третейський суддя), і бачить, що Міллат дістанеться туди першим; і Міллат дістається першим, як Панде; і Арчі бачив таке по телевізору, і насправді він знає, що це означає, він стоїть. Він починає рухатися.
Тож коли пістолет витягнуто з кишені, Арчі вже там, він там без жодної монетки, яка б його врятувала, він там ще до того, як Самад спинить його, він там без алібі, він там між рішенням Міллата Ікбола і його ціллю, як мить між думкою і словом, як півсекунди спогаду або жалю.
В якийсь момент вони зупинилися в темряві, і Арчі штовхнув Доктора вперед, змусив його стояти просто перед собою, там, де його було добре видно.
— Стій там, — сказав Арчі, коли доктор необережно ступив у місячну пляму. — Стій нахрін там.
Арчі хотів бачити зло, чисте зло; мить великого впізнавання, він потребував бачити це — і тільки тоді він міг продовжити свій задум. Але доктор горбився і взагалі виглядав дуже слабким. Його обличчя було перемазане світло-червоною кров’ю, так наче справу вже зроблено. Арчі ніколи не бачив, щоб хтось був такий переможений і зламаний. І це позбавило Арчі рішучості. Йому хотілося сказати: «Ти виглядаєш так, як я почуваюся», бо цей чоловік був втіленням його власного головного болю та алкогольної нудоти, що піднімалася зі шлунка, — і все це стояло якраз навпроти нього. Але обидва мовчали; вони просто стояли один навпроти одного, дивлячись навзаєм в очі через дуло пістолета. В Арчі з’явилось кумедне відчуття, що він може згорнути цього чоловіка замість убивати його. Згорнути і покласти його до кишені.
— Слухай, мені шкода, — відчайдушно сказав Арчі після тридцяти довгих секунд мовчанки. — Війна закінчилась. Я проти тебе не маю нічого особистого… але мій друг, Сем… ну, я трохи вляпався. Отакі справи.
Доктор закліпав і, здавалось, намагався контролювати своє дихання. Губами, червоними від власної крові, він вимовив:
— Поки ми йшли, ти сказав… я можу молити?..
Тримаючи руки за головою, доктор спробував впасти на коліна, але Арчі замотав головою і застогнав: