— Я знаю, що я сказав… але нема… просто краще, якщо я, — продовжував він сумно, імітуючи, що натискає на гашетку і пістолет віддає йому в руку. — Ти так не думаєш? Тобто простіше… шоб ти повернувся.
Доктор відкрив рота, наче збирався щось сказати, але Арчі знову затряс головою:
— Я ніколи цього не робив, і трохи… той, ну, чесно… і потім, я багато випив… і це не помагає… ти там патякаєш, і я ніяк не вирішу, шо робити, то…
Арчі підняв руки, поки вони не стали навпроти докторового лоба, закрив очі і підніс гашетку.
Голос доктора підстрибнув на октаву:
— Цигарку?
І з цього моменту все пішло криво. Як пішло криво у Панде. Треба було застрелити пацана — і по всьому. Мабуть. А замість того він розплющив очі і побачив свою жертву, яка тремтячими пальцями витягувала цигарки і пачку сірників з кишені куртки, — людина.
— Можна — будь ласка? Перед тим, як…
Арчі випустив усе повітря, яке затримав у легенях, щоб убити людину, через ніздрі.
— Не можу відмовити в останньому проханні, — сказав Арчі, — можу тобі підкурити.
Доктор кивнув, Арчі запалив сірника, і доктор нахилився, щоб припалити.
— Ну, давай, — сказав Арчі за якусь мить: він ніколи не вмів зупинити марну суперечку, — якщо маєш, що сказати, то кажи. Я не хочу тут стирчати всю ніч.
— Мені можна говорити? Ми будемо говорити?
— Я не сказав, що ми будемо говорити, — відрубав Арчі. Бо це була така тактика, як у фільмах про фашистів (і Арчі добре знав, він провів перші чотири роки війни, дивлячись мерехтливі фільми про фашистів в «Одеоні»), вони намагаються заговорити зуби і втекти. — Я сказав, ти можеш говорити, а потім я тебе вб’ю.
— О так, звісно.
Доктор обтер обличчя рукавом і подивився на хлопця з інтересом, не певний, що той говорить всерйоз. Але хлопець виглядав серйозним.
— Ну, тоді… Якщо я можу так сказати, — рот доктора залишився відкритим, в очікуванні на те, що Арчі назве своє ім’я, але Арчі не назвав. — Лейтенанте… якщо можна так сказати, лейтенанте, я бачу, ви стоїте перед… перед… моральною дилемою.
Арчі не знав, що таке дилема. Слово нагадувало поля, ліси і Велльс, щось між динями і оленями. Розгублений, він сказав те, що завжди казав у таких випадках:
— Ага, какао!
— Е-е.. Так, так, — продовжував доктор Каліка, уже спокійніше; його ще не застрелили, а вже збігла ціла хвилина. — Мені здається, ти перед вибором. З одного боку… я не вірю, що ти хочеш мене вбити…
Арчі згорбився:
— Дивись, сонце моє.
— А з іншого, ти пообіцяв своєму перезбудженому другу, що ти це зробиш. Але це більше, ніж просто якась обіцянка.
Тремтячі пальці доктора обтрусили попіл із цигарки, і попіл падав, як сивий сніг, на його черевики.
— З одного боку, ти маєш обов’язок перед… перед… перед своєю країною і перед тим, у що ти віриш. З іншого боку, я — людина. Я говорю з тобою. Я дихаю і стікаю кров’ю, як і ти. І ти не знаєш, напевне, хто я є. Ти лише чув про мене. Тож я розумію, що в тебе проблема.
— В мене нема проблем. Це в тебе проблеми, сонце моє.
— І все ж, хоч я тобі не друг, ти відповідальний за мене, бо я людина. Здається, ти втрапив між два обов’язки. Я думаю, ти зараз у пікантній ситуації.
Арчі підійшов ближче і тицьнув пістолетом докторові у чоло:
— Усе сказав?
Доктор спробував сказати «так», але почав заїкатися.
— Ну і добре.
— Чекай! Будь ласка. Ти знаєш Сартра?
Арчі зітхнув, розлючений.
— Ні, ні, ні, у нас нема спільних друзів — я це знаю, бо в мене тільки один друг, і його звати Ікбол. Слухай, я збираюсь тебе убити. Мені шкода, але…
— Не друг. Філософ. Сартр. Месьє Ж. П.
— Хто? — перепитав Арчі з підозрою. — Звучить, як француз.
— Він і є француз. Великий француз. Я з ним зустрічався в сорок першому, коли мене кинули у в’язницю. Але коли я з ним говорив, то він поставив проблему — приблизно так, як зараз, я думаю, переживаєш її ти.
— Говори, — поволі сказав Арчі. Факт полягав у тому, що він шукав допомоги.
— Проблема, — продовжував доктор Каліка, намагаючись контролювати свою гіпервентиляцію і пітніючи так, що в ямках під шиєю вже зібралося дві калюжки, — молодого французького студента, який мав доглядати за своєю хворою матір’ю в Парижі, але водночас повинен їхати до Англії помагати «Вільній Франції» боротися з націонал-соціалістами. Тож пам’ятаючи, що є багато видів поняття «повинен» — ми повинні давати милостиню, наприклад, але не завжди це робимо; в ідеалі повинні, але насправді це не так уже потрібно, — тож пам’ятаючи про це, що ми маємо робити?