Арчі криво посміхнувся:
— Це нахрін дурне питання. Подумай над цим, — він відвів цівку від чола доктора і постукав нею собі по скроні, — наприкінці дня він зробить те, що йому більше треба. Або він любить свою країну, або свою стару маму.
— Але що якщо він переймається і тим, і іншим — однаково сильно? Я маю на увазі — країною і «старою мамою». Якщо він зобов’язаний і там, і там?
Арчі це не вразило:
— Ну, тоді він усе одно зробить шось одне і заб’є на інше.
— Француз погоджується з тобою, — сказав доктор, вичавивши із себе посмішку. — Якщо жоден імператив не може бути зігнорований, то треба обрати будь-який, і, як ти кажеш, забити. Людина сама себе творить, врешті-решт. І сама відповідає за те, що вона робить.
— Правильно кажеш. Значить, кінчай балачки.
Арчі розставив ноги, випрямився, готовий до віддачі пістолета, — і націлився.
— Але — але — подумай — будь ласка, друже, — спробуй подумати, — доктор упав на коліна, здійнявши купу пилу, що злетів і опав, як зітхання.
— Встань, — хапнув повітря Арчі, насмерть переляканий потоками крові з очей, рукою на своїй нозі й губами на своєму черевику. — Прошу тебе, не треба…
Але доктор вчепився Арчі в коліна:
— Подумай — може статися будь-що… я ще можу виправдатися у твоїх очах… або ти можеш помилятися — твоє рішення може повернутися до тебе, як повернулося Едіпове, жахливе і спотворене! Ти ж не знаєш точно!
Арчі вхопив доктора за кістляву руку, підняв його на ноги і зарепетував:
— Слухай, дядьку. Ти мене засмучуєш. Я тобі не ворожка нахрін. Я не знаю, може, завтра взагалі буде кінець світу. Але мені треба зробити це вже. Сем на мене чекає. Будь ласка, — сказав Арчі, бо його рука тремтіла, а вся його рішучість давно накивала п’ятами, — будь ласка, замовкни. Я не ворожка.
Але доктор знову впав, як маріонетка з обрізаними ниточками.
— Ні… ні… ми не ворожки. Я ніколи не подумав би, що моє життя увірветься від дитячої руки… Коринтяни I, розділ тринадцять, вірш вісім: «Хоч пророцтва й існують — та припиняються, хоч мови існують — замовкнуть, хоч існує знання — та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно, коли ж довершене настане, тоді зупиниться те, що частинне». Але коли воно настане? Я особисто стомився вже чекати. Жахлива річ — не мати досконалого, людського досконалого, коли до нього так мало лишилося, — доктор піднявся і спробував торкнутися Арчі, але Арчі позадкував. — Якби ми тільки були достатньо сміливі, щоб робити вибір, як його потрібно робити… між тим, що варто зберегти, і тим, що не варто… Це злочин — хотіти…
— Будь ласка, будь ласка, — сказав Арчі, червоніючи від того, що плаче, не такими червоними сльозами, як доктор, але великими, прозорими і солоними. — Стій там. Будь ласка, замовкни. Будь ласка.
— А далі я думаю про німецького збоченця, Фрідріха. Уяви собі світ без початку і кінця, хлопчику, — він виплюнув це останнє слово, «хлопчику», і воно було злодієм, який переломив баланс сил між ними, викравши рештки рішучості Арчі й розвіявши її за вітром. — Уяви, якщо можеш, що явища відбуваються повторювано, нескінченно, так, як вони завжди були…
— Стій там, де ти нахрін є!
— Уяви, що ця війна закінчується і закінчується — мільйони разів…
— Ні, дякую, — сказав Арчі, давлячись шмаркотинням. — Воно й так паскудно — один раз.
— Це не серйозна пропозиція. Це тест. Тільки ті, хто має достатньо сили і достатньо пристосовані до життя, щоб його стверджувати, — навіть якщо воно буде весь час повторюватися — мають те, що потрібно, аби перетривати найдовшу темряву. Я можу собі уявити, що речі, які я зробив, весь час повторюються. Я один із сильних. Але ти — ні…
— Будь ласка, замовкни, будь ласка, хай я зможу…
— Рішення, яке ти приймаєш, Арчі, — сказав доктор Каліка, зраджуючи знання інформації, що мав від самого початку — ім’я хлопця, яке він припас, щоб видати в момент, коли воно матиме найбільший вплив, — ти можеш уявити, що воно повторюватиметься раз за разом — і так цілу вічність? Можеш?
— У мене є монетка! — закричав Арчі, зарепетував із радістю, бо він щойно про це згадав. — У мене є монетка!
Доктор Каліка розгубився.
— Га! В мене є монетка, ти, засранцю. Га! В задницю тебе.
Тоді ще один крок. Він витягує руки, долонями доверху, невинно.
— Стій там. Стій там, де ти є. Отак. От шо ми зробимо. Досить балаканини. Я покладу пістолет отут… помалу… тут.