— Капітане Ікбол! Зачекайте, капітане Ікбол!
Він біг, повторюючи цю фразу, розмахуючи ліхтарем, котрий вихоплював з пітьми ексцентричні антропоморфні тіні: ось чоловік, ось жінка на колінах, ось три собаки виють на місяць. Кілька разів Арчі помилково сприймав їх за справжніх істот.
— Ввімкніть ліхтарика! Ікбол! Капітане Ікбол!
Жодної відповіді.
— Капітане Ікбол!
— Навіщо ти так мене називаєш? — почув він голос десь дуже близько праворуч. — Ти ж знаєш, що я ніякий не капітан?
— Ікбол? — ліхтар Арчі метнувся туди, звідки прозвучав голос, і висвітив Самада, котрий сидів на валуні, схопивши голову в руки.
— Нащо? Я ж знаю, що ти не ідіот, так? Отже, смію припустити, ти маєш знати, що насправді я рядовий Армії Його Величності.
— Ну, так. Але ми ж маємо тримати це в таємниці, ага? Це ж наше прикриття, і все таке.
— Прикриття? Хлопче… — Самад тихо розсміявся сам до себе, однак Арчі цей сміх видався зловісним. Самад підняв голову — його очі були налиті кров’ю і наповнені слізьми: — …як ти думаєш, що тут відбувається? Ми граємо в піратський абордаж?
— Ні, я лише… з тобою все гаразд, Семе? Ти зле виглядаєш.
Самад ледве чи усвідомлював, що він зле виглядає. Цього вечора він втер трохи білого порошку під кожну повіку. Морфій зробив його розум гострим, як ніж, а далі розтяв і залишив відкритим. Спершу це було високе яскраве відчуття, але коли порошок перестав діяти і звільнені ним думки шубовснули в баюру з алкоголем, Самад перетворився з героя на понурого п’яницю. Він ніби бачив своє відображення цього вечора, і воно було потворним. Він розумів, що відбувається: він бере участь у прощальній вечірці в одному з глухих закутків Європи, а йому страшенно хочеться на Схід. Подивився на свою мертву руку з п’ятьма непотрібними пальцями-придатками, на засмаглу до кольору шоколаду шкіру, заглянув у свій мозок, де товклися відлуння непотрібних розмов та кволі спонуки до смерті, й страшенно захотів стати знову тим чоловіком, яким був колись: ерудитом, красенем, шовкошкірим Самадом Мія, таким гарним, що мати його ховала від сонячного проміння, посилала до найкращих вчителів і двічі на день натирала олією з льону.
— Семе? Семе? Ти паскудно виглядаєш, Семе. Ну, будь ласка… вони будуть тут за хвилину… Семе?
Ненависть до себе, як правило, спонукає перекинути злість на першого зустрічного. Самаду було ще важче, бо над ним стояв Арчі, дивився з увічливим співчуттям, водночас з острахом та гнівом, котрі мішалися на його невиразному, зовсім не пристосованому до таких складних емоцій обличчі.
— Не називай мене Семом, — загарчав він голосом, котрий Арчі не міг упізнати, — я тобі не англійський хлопчик з сусіднього двору. Мене звати Самад Мія Ікбол. Не Сем. Не Семмі. І — ради всього — не Самуель. Я Самад.
На Арчі ніби хто відро води вилив.
— Добре, у будь-якому разі, — Самад раптом заговорив офіційним тоном, бажаючи перервати емоційну сцену, — я радий, що ви опинилися тут, бо я хотів вам сказати, що я ні на що не годжуся, лейтенанте Джонсе. Ви правильно сказали: я зле виглядаю. І я рішуче ні до чого не вдатний.
Він піднявся, але за мить знову повалився на свій валун.
— Вставай, — засичав крізь зуби Арчі, — вставай, та що з тобою трапилося?
— Це правда. З мене нічого путнього не буде, — сказав Самад, беручи в здорову руку пістолет, — але я тут надумав…
— Поклади його.
— Я задовбався жити, лейтенанте Джонс. Я не бачу майбутнього. Може, це вас здивує — кажуть, найкращий метод — вкласти дуло до рота, — але факт залишається. Я бачу попереду тільки…
— Поклади його!
— …темряву. Я нещасний каліка, Джонсе. — Самад хитався з боку на бік, і пістолет весело танцював у його здоровій руці. — І моя віра так само скалічена, розумієте? Я нікому тепер не потрібен, навіть всесильному у своїй милості Аллаху. Що я робитиму, коли ця війна закінчиться, після війни, яка вже закінчилася, — що я тепер маю робити? Вертатися до Бенгалії? В Делі? Кому там потрібні такі англійці, як я? Їхати в Британію? Кому там потрібні індуси? Вони обіцяють нам у нагороду незалежність? Диявольська угода. Що мені тепер робити? Залишитися тут? Їхати кудись світ за очі? Може, якійсь лабораторії потрібні однорукі? На що я годжуся?
— Послухай, Семе… ти поводишся, як дурень.
— Справді? І оце ти мені кажеш, друже? — Самад сперся на камінь і знову встав, але не втримався на ногах і навалився на Арчі. — За один день я перетворив тебе із паршивого рядового на лейтенанта Британської армії, й оце така твоя вдячність? Оце так ти мені став у пригоді в годину скрути? Гозане! — гукнув він товстому власнику кав’ярні, котрий, жорстоко пітніючи, підтюпцем поспішав за солдатами, котрі саме вигулькнули з-за рогу скелі. — Гозане, мій мусульманський побратиме, заради Аллаха, скажи — хіба це правильно?