Самад ступив наперед. Він потримав у роті пістолет, й це додало йому мужності. Він спожив абсурдно велику дозу морфію, випав у пробиту морфієм діру, але вижив. «Людина ніколи не буває більш сильною, — думав Самад, підступаючи до доктора, — ніж тоді, коли приземлиться по той бік розпачу».
— Ви доктор Перре? — голосно спитав він, аж француз поморщився від його британського акценту й ще більше сліз потекло його щоками. Самад продовжував тримати його під прицілом.
— Так, я це він.
— Що це? Що у вас з очима? — запитав Самад.
— У мене діабетична ретинопатія, месьє.
— Що? — перепитав Самад, все ще не опускаючи пістолет і вирішивши не дати зіпсувати героїчний момент тривіальними медичними поясненнями.
— Це означає, що як мені не вколоти інсулін, то з мене починає виділятися кров, мій друже. Через очі. Проте це нітрохи не заважає моєму хобі, — і він жестом показав на картини довкола. — Картин має бути десять. Тоді вони утворять повну 180-градусну панораму. Але, здається, ви прийшли мене потурбувати? — він зітхнув і піднявся. — Ви збираєтеся розстріляти мене, мій друже?
— Я вам не друг.
— Та ні, я так і не думаю. Але ви справді прийшли мене вбити? На вигляд ви надто молоді, щоби мати подібний досвід, — далі він глянув на нашивки Самада. — Боже мій, ви так швидко просунулись у житті, капітане!
Самад незручно переступив з ноги на ногу і краєм ока побачив паніку в очах Арчі. Тоді поставив стопу трохи вперед і став міцніше.
— Не хочу набридати вам одним і тим самим, але… ви справді маєте намір мене вбити?
Самадова рука анітрохи не тремтіла, дуло пістолета не рухалося. Він може його вбити, він холоднокровно може його вбити. Самадові для цього не потрібно ховатися в темряві чи прикриватися законами воєнного часу. Він міг його убити, і обоє це знали. Росіянин, побачивши в очах індуса небезпеку, ступив наперед:
— Пробачте, капітане.
Самад залишався незворушним і дивився на Доктора. Росіянин знову зробив крок.
— Ми не маємо наміру вас убивати, — сказав він, — нам наказано відвезти вас до Польщі.
— А там мене розстріляють?
— Там це вирішуватимуть відповідні органи.
Доктор сміливо підняв голову, і його очі звузилися:
— Це всього лиш… це всього лиш річ, яку хоче знати кожна людина. Важливо, щоби їй про це сказали. Врешті, це проста вихованість. Людина хоче знати, загине вона чи її помилують.
— Там це вирішуватимуть відповідні органи, — повторив росіянин.
Самад встав у Доктора за спиною і приставив пістолет до його потилиці.
— Йди, — наказав він.
— Відповідні органи вирішуватимуть… хіба в мирний час цивілізовані закони не діють? — бурмотів доктор Каліка, коли дванадцятеро чоловіків, націливши зброю йому в голову, виводили його з будинку.
Трохи пізніше тієї ж самої ночі всі вони спустилися з пагорба і, прикувавши наручниками доктора Каліку в джипі, почимчикували у кав’ярню.
— Ви в покер граєте? — весело запитав Ніколай у Самада й Арчі, коли вони зайшли до кімнати.
— Я в усе граю, — відповів Арчі.
— Краще було б спитати, — сказав Самад, вмощуючись за столом з кривою усмішкою, — чи добре я в нього граю.
— Так і ви граєте, капітане Ікболе?
— Я справжній майстер, — відповів Самад, — беручи запропоновану йому колоду і спритно тасуючи її однією рукою.
— Ага, — сказав Ніколай, наливаючи всім ще по трохи самбуки, — оскільки наш друг Ікбол такий упевнений у собі, то краще почати з чогось дрібного. Почнемо з цигарок, а там побачимо, куди нас заведе гра.
Гра завела їх від цигарок до медалей, потім до зброї, до радіостанцій, врешті — до джипів. До півночі Самад виграв три джипи, сім карабінів, чотирнадцять медалей, землю довкола хати Гозанової сестри, розписки на чотирьох коней, трьох курчат і качку.
— Мій друже, — сказав Ніколай Пєсоцький, щира теплота в голосі якого поступилася місцем схвильованій урочистості, — ти мусиш нам дати шанс відіграти наші речі. Ми не можемо все зоставити у твоїх руках.
— Мені потрібен Доктор, — сказав Самад, вперто не дивлячись на Арчібальда Джонса, котрий сидів у своєму кріслі п’яний і з відкритим ротом, — міняю на Доктора всі речі, які виграв.