Проте, як виявилося, померти не так-то просто. Самогубство не можна вписати у Плани На Сьогодні десь поміж завданнями почистити сковорідку і вирівняти диван, підставивши йому під ніжку шмат цегли. Це, навпаки, рішення покинути будь-що робити, поцілунок, відісланий у забуття. Що б там хто не казав, але самогубство вимагає моці в дупі. Це вчинок, гідний героїв та мучеників — усіх, хто готовий на безглузду жертву. Але Арчі до таких не належав. Він був собі просто чоловіком, становище якого у Вищому Порядку Речей можна визначити такими рівняннями:
Галька: на березі.
Крапля: в морі.
Голка: в стіжку сіна.
Тому-то впродовж кількох днів він ігнорував вирок монетки і просто їздив на своєму авто в компанії з пилососом. Кілька ночей підряд він вглядався через віконну шибу у страхітливу твердь неба, відчуваючи, яким він сам є насправді — мізерним і непотрібним. Розмірковував, що станеться зі світом, коли він зникне, і доходив до висновку, що світ такої втрати навіть не помітить, знехтує як дрібною похибкою. Збавляв хвилини, думаючи, чи його «Гувер» — це просто назва популярного бренду, як доводили всі навколо, чи так у Британії називають уже всі пилососи. І увесь цей час труба пилососа звисала із заднього сидіння його авто, немов розслаблений член, скалячи зуби на його імпотентну нерішучість, неначе висміюючи його тихий страх, регочучи над тими несміливими кроками, якими він підбирався до часу страти. Тоді, 29 грудня, він вирішив зустрітися зі своїм старим друзякою Самадом Мія Ікболом. То був не найкращий компаньйон, проте таки найдавніший приятель Арчі — бенгальський мусульманин, з котрим він бився плече до плеча, коли того вимагав час; котрий нагадував йому про війну, ту саму війну, згадка про яку наводить багатьох на думку про смачну пайкову шинку та різнокольорові панчохи повій, але йому зринає у пам’яті хіба звуками пострілів, грою в карти у перервах між боями та різким смаком іноземного алкоголю.
— Арчі, добрий мій друже, — сказав Самад м’яким, задушевним голосом. — Тобі треба забути всі ці бабські клопоти. Найди собі нову жінку. От що тобі направду потрібно. І досить про це: підвищую ставку ще на п’ять шилінгів.
Вони сиділи у своєму новому прихистку — кнайпі «Клуб О’Коннела» — і грали покер у три руки: дві належали Арчі, а одна — Самадові: його права рука була сірою та нерухомою, повністю мертвою, незважаючи на кров, котра в ній якимсь чудом продовжувала циркулювати. Кнайпа, в якій вони щовечора сходилися перекусити, була також гральним домом і належала іракській родині, всі члени якої мали нездорову шкіру.
— Бери приклад з мене. Відтоді, як я одружився з Алсаною, мені знову хочеться жити, розумієш? Та вона мені цілий світ відкрила. Така юна, життєрадісна — ніби ковток свіжого повітря. Хочеш від мене пораду? Осьо. Забудь про своє минуле життя — то було не більш як затяжна болячка, Арчібальде. Нічого доброго ти в ньому не мав. Таки ніц доброго.
Самад подивився на нього з великою симпатією, бо ставився до Арчі замалим що не ніжно. Їхня воєнна дружба перетривала тридцять років розлуки на відстані між континентами, аж доки у 1973-му Самад приїхав до Англії — середніх літ чоловік у пошуках нового життя, з молодою двадцятичотирирічною нареченою на ім’я Алсана Бегам, невеличкою на зріст, з обличчям, подібним до місяця, та жвавими пронизливими очима. У пориві ностальгії, а ще тому що Арчі був єдиною людиною, яку він знав на цьому невеликому острові, Самад знайшов старого друга і навіть поселився у тому ж лондонському передмісті. Повільно, проте неухильно приятелі знову здружилися.
— Ти граєш, як повний йолоп, — сказав Самад, викладаючи переможний квартет із дам. Одним спритним рухом лівої руки він хвацько розклав четвірку на столі.
— Я вже старий, — промимрив Арчі, й собі скидаючи карти, — старий. Хто мене тепер захоче? Воно й перший раз було важко переконувати.
— Повна дурня, Арчібальде. Ти взагалі ще не зустрів потрібну людину. Офелія тобі, Арчі, зовсім не підходила. Якщо я правильно тебе зрозумів, то вона навіть не з нашого часу.
Це він мав на увазі божевільну уяву Офелії, котра більшу частину часу вважала себе коханкою відомого шанувальника мистецтв XV сторіччя Козімо де Медичі.
— Вона народилася і живе просто не у своєму Часі! Просто зараз не її день! Може, навіть не її сторіччя. Сучасне життя заскочило її зненацька і міцно дало під зад. Ото весь розум з неї і вилетів. Трах — і геть. А ти? Ти просто вибрав у гардеробі не те життя, а тепер маєш його повернути. До того ж вона не благословила тебе дітьми… а життя без дітей, Арчі, для чого воно взагалі? Але життя дає другий шанс, так, воно завжди дає другий шанс. Можеш мені вірити, я це знаю. Тобі, — продовжував він, зіпершись на свою мертву руку, — взагалі не слід було з нею одружуватися.