— Але ж навіщо він вам здався? — аж відкинувся на стільці здивований Ніколай. — Що ви з ним робитимете?
— Це вже мої справи. Я хочу забрати його нині вночі і прошу, щоби за мною не стежили і про цей випадок нікому не повідомляли.
Ніколай Пєсоцький глянув на свої руки, обвів поглядом стіл і глянув на руки знову. Далі сягнув у кишеню і кинув Самадові ключі.
Вийшовши назовні, Самад і Арчі знайшли у джипі доктора Каліку, котрий спав, поклавши голову на передню панель, завели мотор і рушили в темряву. Через тридцять миль доктор Каліка прокинувся і почув стишену розмову, котра стосувалася його майбутнього.
— Але навіщо? — сичав Арчі.
— Тому що, на мій погляд, ми повинні заплямувати руки кров’ю — в цьому вся проблема, розумієш? Це ніби вибавлення від гріхів. Хіба ти не можеш зрозуміти, Джонсе? Нас водили за носа всю війну, тебе і мене. Ми не спромоглися стати на бій з великим лихом, а тепер уже надто пізно. Він наша остання можливість. Скажи мені: для чого була вся ця бійня?
— Не говори дурниць, — огризнувся Арчі, замість відповіді.
— Для того, щоби у майбутньому ми були вільними. Питання завжди стояло так: в якому світі ти хочеш ростити своїх дітей? І ми нічого для цього не зробили. Тільки опинилися на моральному роздоріжжі.
— Послухай, я не розумію, що ти намагаєшся мені втовкмачити, і знати про це не хочу, — кинув різко Арчі. — Давай-но залишимо оцього типа, — і він кивнув на ледве притомного Каліку, — у першій же казармі, на яку натрапимо, і підемо кожен своєю дорогою. Це єдине роздоріжжя, про яке я зараз думаю.
— Я нещодавно зрозумів, — провадив далі Самад, доки вони їхали миля за милею все тією ж пусткою, — що покоління насправді промовляють одне до одного, Джонсе. Вони не слідують одне за одним, бо життя — це не пряма лінія, як твердять хіроманти. Життя — це коло, і тому вони можуть промовляти до нас. Тому ти не можеш прочитати долю на руці, вона має стати твоїм досвідом, — Самад знову відчув, як морфій починає накачувати в нього інформацію — всі знання всесвіту, всі знання, котрі містилися на стінах, поставали перед ним у одному фантастичному прозрінні. — Ти знаєш, хто цей чоловік, Джонсе? — Самад схопив Доктора за загривок і силоміць повернув його голову до свого заднього сидіння. — Росіяни сказали мені. Він науковець, як і я, але в чому полягає його наука? Вирішувати, хто має народитися, а хто ні — розводити людей, наче курчат, і знищувати їх, якщо зразки вийшли не надто вдалими. Він хотів контролювати, диктувати майбутнє. Він хотів вивести нову расу людей, расу незнищенних людей, котрі мали вижити навіть в останні дні цієї планети. Але таке не робиться у лабораторії. Таке треба робити, таке можна зробити лише, коли у тебе є віра! Рятує лише Аллах! Я не є релігійною людиною — я занадто слабкий для цього — але не настільки дурний, щоби заперечувати правду!
— А, отак, але ж ти казав — це ж ти казав, — що ви цього не прагнули. Тоді, на пагорбі, ти так говорив, — випалив Арчі, схвильований, що йому вдалося підловити Самада на суперечності, — а тому, тому, тому… тому, що як зроблене цим чолов’ягою — неважливо, чим він займався, — це, як ти сказав тоді, насправді наша проблема, проблема, як ти говорив, Заходу?
Залитий кривавими слізьми доктор Каліка, котрого Самад усе ще тримав за волосся, почав щось бубоніти своєю мовою.
— Вважай, бо ти йому голову скрутиш, — сказав Арчі.
— Та й що з того?! — заволав Самад на всю пустку довкола. — Такі люди, як він, вірять, що людські органи можна проектувати. Вони моляться науці про тіло, а не тому, хто його нам дав! Він нацист. І то найгіршого ґатунку.
— Але ж ти говорив, — торочив Арчі, намагаючись довести свою думку, — ти казав, що то не ваша війна. Що ви цього не хотіли. Якщо вже хтось і має у цьому джипі причини, щоби звести порахунки з цим божевільним бошем…
— Французом. Він француз.
— Гаразд, нехай француз. Так от, якщо вже хто і має за що з ним порахуватися, то хіба я. Ми ж билися за англійське майбутнє. За Англію. Розумієш? — викрикував Арчі, напружуючи свій мозок, — за демократію там, недільні обіди і… і… прогулянки по пірсу, і сосиски, і вівсянку — за всі речі, які є нашими. Не твоїми.
— Ти маєш рацію, — сказав Самад.
— Що?
— Саме ти і мусиш це зробити, Арчі.
— Я б краще випив какао!
— Джонсе, твоя доля дивиться тобі просто в обличчя, а ти у цей час шкурку ганяєш, — злісно розсміявся Самад, усе ще міцно тримаючи Доктора за волосся.