— Обережно! — гукнув Арчі, намагаючись дивитися на дорогу, хоча Самад крутнув шию полоненого, мало її не зламавши. — Послухай, я не кажу, що він не заслуговує смерті.
— Тоді зроби це. Зроби це.
— Але чому тобі так достобіса важливо, щоби це зробив я? Знаєш, я ніколи ще не убивав людей — ні в такий спосіб, ні в бою. Людину не можна убивати в машині… я цього не зроблю.
— Джонсе, це просто питання, що ти робитимеш, коли настане твій час. І воно дуже мене цікавить. Давай вважатимемо цю ніч перевіркою одного давнього переконання. Експериментом, якщо хочеш.
— Я не знаю, про що ти.
— Я хочу знати, що ти за людина, Джонсе. На що ти здатен. Джонсе, ти боягуз?
Арчі зненацька спинив джип.
— До біса, он як ти ставиш питання?
— Ти ні за що не борешся, Джонсе, — продовжував Самад, — ні за віру, ні за політику. Навіть за свою країну ти не борешся. Як твої кревні підкорили моїх — це якась довбана таємниця. Ти ж нуль без палички, хіба ні?
— Хто?
— І ще й ідіот на додачу. Що ти збираєшся розказати своїм дітям, коли вони запитають тебе, хто ти і що ти? Ти хіба знатимеш? І взагалі, хіба ти коли-небудь це знав?
— А ти хто такий, достобіса?
— Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні.
— Ти довбаний пияцюра і ще… ще ти наркоман. Ти ж на порошку зараз, нє?
— Я Мусульманин, і Чоловік, і Син, і Віруючий. Я переживу останні дні, — повторив Самад, наче мантру.
— Та що вся ця довбана фігня значить? — вигукнув Арчі й схопив загривок доктора Каліки. Потягнув його залите кров’ю обличчя до себе так, що їхні носи майже зіткнулися. — Ти, — прохрипів Арчі, — ти йдеш зі мною.
— Я б зробив це, месьє, але… — і Доктор показав на свої прикуті до панелі руки.
Арчі відімкнув наручники іржавим ключем, випхав Доктора з машини і повів його у пітьму, геть від дороги, мітячи цівкою пістолета Мак П’єру Перре точно в основу черепа.
— Ти збираєшся вбити мене, хлопче? — запитав доктор Каліка, доки вони йшли.
— Схоже на те, нє? — сказав Арчі.
— А можна попросити пощади?
— Якщо тобі так хочеться, — відказав Арчі, штовхаючи його вперед.
Через п’ять хвилин Самад, який залишився у джипі, почув постріл. Це змусило його зірватися на ноги. Забив комара, котрий кружляв довкола зап’ястка, шукаючи, де б смачніше вкусити. Піднявши голову, побачив, що Арчі повертається весь у крові й накульгуючи, то видимий, то невидимий, освітлений і знов ледве помітний у світлі автомобільних фар. Тепер він виглядав на свій ніжний вік, його біляве волосся, здавалось, палало, а кругле, як місяць, обличчя мало вираз, як у дитини, коли вона вперше бачить світ.
Самад.
1984, 1857
Усе просто, як у грі в крикет: якій команді ти кричиш «браво»? Ти все ще озираєшся назад чи вже думаєш над тим, де ти є?
6. Спокуси Самада Ікбола
Діти, Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби. Не те щоб усе було аж так погано — свої двоє були у нього бажані — наскільки діти взагалі можуть бути бажаними для чоловіка, — але він не підозрював, що так буде. Про це ніхто не попереджає — про те, що доведеться знатися на дітях.
Років сорок він мандрував собі життєвим автобаном і навіть не підозрював, що, наприклад, між роздовбаним устаткуванням придорожніх СТО жили покидьки суспільства — скиглячий і нудотний прошарок; він про них нічого не знав, і взагалі це його не обходило. А потім, десь посередині вісімдесятих, він заразився дітьми; дітьми інших людей, дітьми — друзями його дітей, і друзями друзів його дітей; і дітьми з дитячих програм на дитячому телебаченні. До 1984 року принаймні тридцять відсотків його соціального і культурного кола складалося з тих, кому менше дев’яти, — і це, врешті, призвело до його неминучої теперішньої ролі. Самад став батьком-вихователем.
За дивним законом симетрії, батько-вихователь — наче дзеркальне відображення батьківства взагалі. Все починається невинно. Випадково. Ти раптом опиняєшся на щорічному Весняному Ярмарку з торбою бобів, допомагаєш із лотерейними квитками (бо симпатична рудоволоса вчителька музики тебе попросила), виграєш пляшку віскі (а всі шкільні лотереї підтасовані), і, ще не усвідомивши, куди тебе хилить, уже відвідуєш щотижневі шкільні збори, організовуєш концерти, обговорюєш плани щодо музичної частини, докладаєш власні гроші, щоб оновити воду в шкільному фонтані, — ти вже вплетений у школу, ти весь у ній. Рано чи пізно ти вже не просто висаджуєш свого малого з машини під шкільними воротами — ти входиш в ці ворота разом із ним.