— Так, можемо домовитися. Я зателефоную вам за кілька тижнів. Чи могли б ми зустрітися після оркестру?
— Це… було б гарно.
— Супер! Отже — вирішено. Знаєте, ваші хлопці, вони просто симпатяги — такі незвичайні. Я говорила це Чалфенам, і Маркус прямо сказав: він сказав, індійські діти, якщо ви дозволите мені так сказати, — вони значно…
— Значно — що?
— Значно тихіші. Вони дуже чемні, але дуже, ну, я не знаю, покірні.
Самад скрутився всередині, уявивши, що це чує Алсана.
— А Маджід і Міллат такі… такі жваві.
Самад спробував усміхнутися.
— Маджід дуже розвинутий інтелектуально як на дитину дев’яти років — це вам усі скажуть. Ви знаєте — його одразу зауважують. Ви мусите ним ду-уже пишатися. Він як маленький дорослий. Навіть його одяг… Здається, я ніколи не бачила, щоб маленький хлопчик одягався так… строго.
Близнятам дозволяли самим вибирати свій одяг, але якщо Міллат циганив в Алсани яскраво-червоні «Найк», «Олд Кош Бегош» і дивацькі джемпери з малюнком ззовні і зсередини, то Маджід за будь-якої погоди носив сірий пуловер, сіру сорочку і чорну краватку під свої чорні лаковані туфлі й окуляри № 115, що стирчали в нього на носі, наче у старого бібліотекаря. Алсана часом говорила йому:
— Гей, малий, а як щодо голубого — так, для амми, а? — і вела його у дошкільний відділ «Мазекер». — Ну, тільки одну голубу футболку. Для амми, Маджіде. Як може не подобатися голубий — це ж колір неба!
— Ні, амма. Небо не голубе — це просто біле світло. Біле світло містить у собі всі кольори веселки, а коли воно розбивається на мільйони молекул у небі, то кольори коротких хвиль — голубий, фіолетовий — оце і є те, що бачить твоє око. Насправді небо не блакитне. Просто так виглядає, розумієш. Це називається розсіяння Рейлі.
Дивна дитина з холодним інтелектом.
— Ви мусите так пишатися, — повторила Поппі з широченною посмішкою. — Я б на вашому місці страшно пишалася.
— На жаль, — зітхнув Самад, у якого від прикрої думки про другого сина вже дві хвилини як зникла ерекція, — на жаль, Міллат взагалі ні на що не здатен.
Поппі образилась:
— Зовсім ні! Ні, я зовсім не мала цього на увазі. Я думаю, він просто трохи заляканий Маджідом, але він теж непересічна особистість! Він просто менш… академічний. Але всі його просто обожнюють — такий милий хлопчик. Звісно, — підморгнула вона, поплескавши Самада по плечу, — добрі гени.
Добрі гени? Що це вона мала на увазі — добрі гени?
— Пррривіт, — сказав Арчі, виринаючи з-позаду них, і вліпив Самаду штурхана. — Прррривіт! — повторив він, тиснучи руку Поппі з іронічно-вишуканим виразом, якого набував, спілкуючись з освіченими людьми. — Арчі Джонс. Батько Айрі, за всі мої гріхи.
— Поппі Барт-Джонс. Я викладаю Айрі…
— Ну так, музику, я знаю. Триндить про вас увесь час. Вона засмутилася, що ви провалили її по скрипці, але — може, наступного року, нє? Отож! — сказав Арчі, розглядаючи то Поппі, то Самада, який стояв трохи збоку, якось неприродно витягнувшись. — То ви зустріли зануду Ікбола! Слухай, Самаде, а ти таки трохи перебрав на тих зборах! Чи не так? — моргнув він до Поппі.
— О, не зовсім так, — сказала Поппі м’яко. — Я думаю, містер Ікбол у чомусь мав рацію. Багато що з його промови справило на мене враження. Я б не проти сама бути такою обізнаною в деяких питаннях. На жаль, моя освіта трохи однобічна. А ви, я не знаю, ну, щось на зразок професора, містере Ікбол?
— Ні-ні, — заперечив Самад, злий, що через Арчі мусить казати правду; слово «офіціант» застрягло йому в горлі, мов кістка. — Ні, я працюю в ресторані. В молодості я здобував освіту, але війна перервала мої студії і… — Самад весь скорчився до кінця речення, його серце впало, бо все ластовиння Поппі Барт-Джонс злилося в один великий червоний знак питання.
— Війна? — запитала вона так, ніби він назвав радіо, піанолу чи зливний бачок. — Фолкленди?
— Ні, — сказав він прямо. — Друга світова.
— О, містере Ікбол, хто б подумав! Ви, напевне, завжди були такі молоді.
— Там були танки, старші за нас, мила моя, — вишкірився Арчі.
— Оце так несподіванка, містере Ікбол! Але кажуть, темна шкіра не така зморшкувата, правда ж?
— Таке кажуть? — сказав Самад, уявляючи, як її пружна, рожева шкіра збирається в брижі мертвого епідермісу. — А я думав, це малі діти роблять чоловіка молодим.
Поппі засміялася:
— Ну, і діти також! Але, — додала вона, зашарівшись і знітившись, водночас почуваючись впевнено, — ви виглядаєте просто чудово. Я думаю, вас неодноразово вже порівнювали з Омаром Шаріфом, містере Ікбол.