2. Щиріше не скажеш.
А справа була така: 1 січня 1980 року, наче новорічні дієтники, які відмовляються від сиру за умови, що вони можуть їсти шоколад, Самад відмовився від мастурбації заради випивки. Це була бізнесова угода, яку він уклав з Богом: Самад був частиною однієї сторони, а Бог — його бездіяльним партнером. Відтоді Самад насолоджувався відносним миром у душі і численними «Гіннесами» з Арчібальдом у барі; він навіть виробив звичку допивати склянку, дивлячись у небо, як християни, думаючи: загалом я непоганий чоловік. Я не дрочу ковбаску. Лишіть мене в спокої. Я заслужив чарочку. Щиріше не скажеш…
Але, звісно, Самадова релігія не надавалася для компромісів, пактів, угод і слабощів, і щиріше не скажеш. Він грав не за ту команду, якщо він бажав співчуття і поступок, якщо прагнув ліберальної екзегези, якщо хотів, щоб йому дали спокій. Його Бог зовсім не був схожий на чарівного білобородого стариганчика англікан, методистів і католиків. Його Бог не займався тим, що видавав людям поблажки. У той момент, коли Самад накинув оком на милу рудоволосу вчительку музики Поппі Барт-Джонс, того липня 1984-го він уже знав це напевне. Він знав, що його Бог мститься, все — гру закінчено, контракт було розірвано, і святої умови, врешті, ніколи не існувало; спокусу було кинуто на його шлях навмисно і загрозливо. Коротше — п’єса була зіграна.
Мастурбація знову здолала Самада. Ті два місяці, що він де-не-де бачив милу рудоволосу вчительку музики, були найбільш липкими, смердючими, найбільш сповненими провини днями в Самадовому житті. Де б він не був і що б не робив, його не полишало дивне синестетичне відчуття жінки: він бачив рудизну її волосся в мечеті, вдихав запах її дотику в метро, тішився її посмішкою, поки йшов сам-один на роботу; а це, в свою чергу, змушувало його відвідувати всі громадські туалети в Лондоні і мастурбувати так, що навіть для шетланського шмаркача це було б уже занадто. Єдиною втіхою було те, що він, наче Рузвельт, уклав Великий договір: і він мав перемогти — ціною голодування. Самад задумав якось очистити себе від форм і запахів Поппі Барт-Джонс, від гріху істімни, і хоча це не був сезон посту і на дворі стояли найдовші дні року, між сходом і заходом сонця жодна крихта і жодна крапля не бувала в роті Самада, не було там, завдяки маленькій срібній плювальниці, навіть його власної слини. А позаяк з одного кінця не надходило їжі, те, що виходило з кінця іншого, було таким мізерним, тонким і прозорим, що Самад майже переконав себе, що його гріх маліє, що одного чудового дня він зможе масувати Одноокого Джека так сильно, як тільки захоче, і з нього нічого не з’явиться на білий світ.
Та незважаючи на виснажливий голод — духовний, фізичний, сексуальний, — Самад усе ж мусив працювати свої дванадцять годин у ресторані. Щиро кажучи, його ресторан став єдиним місцем, де він ще міг якось перебувати. Він не міг дивитися на власну сім’ю і не міг ходити до «О’Коннела», бо не хотів тішити Арчі своїм жалюгідним виглядом. До середини серпня він збільшив свій робочий день до чотирнадцяти годин; щось у самому ритуалі — підібрати кошичок рожевих серветок і йти за Шівиним візочком штучних гвоздик, поправляти виделки й ножі, протирати келихи, стирати слід пальця на порцелянових тарілках, — заспокоювало його. Яким би поганим мусульманином не був Самад, ніхто не закине йому, що він неуважний офіціант. Він брав якусь нудну навичку і шліфував її до ідеалу. Бодай тут він міг напучувати інших: як приховати несвіжість цибулі у бгаї, як візуально збільшити кількість коржиків на таці, як пояснити австралійцю, що насправді він не хоче стільки перцю чилі, скільки його замовляє. По той бік дверей «Палацу» він був мастурбатором, поганим чоловіком, байдужим батьком, аморальним, наче англіканин. А тут, усередині, в цих жовто-зелених смугастих стінах, він був одноруким генієм.
— Шіво! Бракує квітки. Отут.
Минуло два тижні відтоді, як Самад уклав свій Пакт, звичайного робочого п’ятничного дня офіціанти готувалися до відкриття.