— Ти пропустив цю вазу, Шіво!
Шіва підійшов, щоб зазирнути в порожню тоненьку, як олівчик, аквамаринову вазу на столику дев’ятнадцять.
— А на столику п’ятнадцять у соусниці плаває шматок лайма в манговому чатні.
— Невже? — сухо сказав Шіва. Бідний Шіва; йому майже тридцять; не такий уже й красень; усе ще тут. Йому ніколи не складалося так, як він планував. Він пішов з ресторану, як непевно пам’ятав Самад, на короткий час у 1979-му, спробував заснувати страхову фірму, але «ніхто не хотів мати справу з хвальками-пакі», і йому довелося повернутися — трохи менш агресивним, трохи більш зневіреним, наче загнана коняка.
— Так, Шіво, чесно і по правді.
— І це тебе дістає — так?
— Я б не казав «дістає», ні… швидше це мене хвилює.
— Бо щось тобі крутить у дупі останнім часом — усі це бачать.
— Усі?
— Усі ми. Хлопці. Вчора це була крупка солі в серветці. Позавчора Ганді на стіні висів нерівно. Минулого тижня ти взагалі наче сказився, — Шіва кивнув у бік Ардашіра. — Наче скажений. Ти не посміхаєшся. Ти не їси. Ти до всіх чіпляєшся. А якщо головний офіціант не в собі, то всім паскудно. Це як капітан футбольної команди.
— Вбий мене — не маю уявлення, про що ти говориш, — сказав Самад крізь губи, віддаючи йому вазу.
— Вбий мене — ти знаєш, про що я, — сказав Шіва, ставлячи вазу на місце.
— Навіть якщо я чимось переймаюся, немає жодних підстав, чому б це мало впливати на мою роботу, — сказав Самад, простягаючи йому вазу і відчуваючи, як у ньому здіймається паніка. — Я не хочу турбувати інших.
Шіва поставив вазу на місце:
— Значить, тебе щось турбує. Ну ж, Самаде… Я знаю, ми ніколи не були близькими друзями, але ми обидва гибіємо в цьому ресторані. Скільки ми пропрацювали разом? Самаде Мія?
Самад зиркнув на Шіву, і Шіва вразився, побачивши, як той пітніє.
— Так, так… є дещо, що мене турбує.
Шіва обійняв Самада за плече:
— То чому ми не пошлемо ці гвоздики і не підемо робити тобі каррі — сонце зайде вже за двадцять хвилин. Давай, ти можеш розказати Шіві про все. Не тому, що я особливо переймаюся, але тому, що я тут, блін, працюю, а ти вже дуже мене дістав, старий.
Самад, дивно зворушений цією неелегантною пропозицією камізельки, в яку можна виплакатися, відклав своїх рожевих лебедів і пішов за Шівою до кухні.
— Тварини, рослини, мінерали?
Шіва стояв за столом, різав курячу грудку на ідеальні кубики і вмочав їх у кукурудзяну олію.
— Прошу?
— Це тварина, рослина чи мінерал? — нетерпляче повторив Шіва. — Ну, те, що тебе турбує?
— Тварина, можна сказати.
— Жіночого роду?
Самад упав на табуретку й опустив голову.
— Жіночого, — зробив висновок Шіва.
— Дружина? Сором за це, біль від цього впадуть на її плечі, але ні… не вона причина.
— Ну то яка інша пташка? Я на цьому спеціалізуюсь, — Шіва ніби наїхав вперед камерою, заспівав тему з «Мастермайнд» і клацнув, наче знімаючи. — Шіва Бгаваті, ви маєте тридцять секунд, щоб трахати чужих жінок. Перше питання: чи це добре? Відповідь: залежить. Друге питання: я потраплю в пекло?
Самад перебив, обурений:
— Я не… кохаюся з нею.
— Я почав, то я уже закінчу: я потраплю до пекла? Відповідь…
— Досить. Забудь про це. Будь ласка: я тобі нічого не казав.
— Хочеш до каррі кабачок?
— Ні… Досить зеленого перцю.
— Ну і добренько, — сказав Шіва, підкидаючи в повітря зелену перчину і ловлячи її на краєчок ножа. — Одна куряча бхуна уже готова. То як довго це вже триває?
— Нічому тривати. Я зустрів її лише раз. Я майже не знаю її.
— Ну, то в чому проблема? Помацались? Лизнулись?
— Ми тільки потиснули руки. Вона вчителька мого сина.
— Шіва скинув цибулю і перці в гарячу олію.
— У тебе були не зовсім правильні думки. То й що?
Самад встав.
— Це не просто неправильні думки, Шіва. У мене все тіло бунтує. Воно мене просто не слухається. Ніколи раніше я так не мучився фізичними спокусами. Наприклад, я тепер постійно…
— Та ясно, — сказав Шіва, киваючи на Самадів пах. — Ми це теж зауважили. Слухай, чому б тобі не потішити свого хряща перед тим, як іти на роботу?
— Я так… Я тішу… Але це не допомагає. Крім того, Аллах це забороняє.
— Ой, Самаде, не треба перейматися релігією. Це тобі не пасує, — Шіва стер сльозу від цибулі. — Відчуття вини — це нездорово.
— Це не відчуття вини. Це страх. Мені п’ятдесят сім, Шіво. Коли досягаєш мого віку, починаєш задумуватися про віру, починаєш боятися, щоб не стало запізно. Англія мене зіпсувала, я бачу це зараз — мої діти, моя дружина — вони теж зіпсовані. Мабуть, я завів неправильних друзів. Напевно, я був надто нерозважливим. Мабуть, я вирішив, що розум важливіший за віру. І зараз — оця остання спокуса, щоб добити мене. Щоб скарати мене, розумієш? Шіво, ти знаєш жінок. Поможи мені. Як можливе це почуття? Я знаю про її існування всього кілька місяців, я говорив з нею лише раз.