МИ НЕ БУДЕМО БІЛЬШЕ РОЗМОВЛЯТИ, ЯКЩО ТИ НАС НЕ ПУСТИШ. МИ НЕ БУДЕМО РОЗМОВЛЯТИ БІЛЬШЕ НІКОЛИ. НІКОЛИ, НІКОЛИ. КОЛИ МИ ПОМРЕМО, ВСІ СКАЖУТЬ, ЩО ЦЕ ТИ ВИНЕН. ТИ. ТИ. ТИ.
«Чудово! — подумав Самад. — Ще кров і бруд провини на моїй єдиній придатній руці».
Самад нічого не знав про диригування, але він знав, що йому подобається. Направду, те, що вона робила, було досить простим, просто три-чотири, просто одновимірний метроном її вказівного пальця у повітрі — але, ох, скільки радості від простого споглядання! Вона стояла спиною до нього, і її боса нога неусвідомлено піднімалася на кожну третю долю зі шльопанця; її задок легко випинався, натягуючи джинси кожного разу, коли вона нахилялася вперед на незграбно виконуване крещендо — скільки втіхи! Яке видовище. Лише така думка могла стримати його від того, щоб кинутися на неї та викрасти її звідси; це так лякало його, що він не міг відвести від неї очей. Втім, він мусив залишатися на місці: вона була потрібна для оркестру — бачив Бог, вони ніяк не могли впоратися з адаптацією «Лебединого озера» (більше нагадувало качок на нафтовій плямі) без неї. І все ж яким жахливим марнуванням це було — таке відчуття буває, коли бачиш немовля в автобусі, яке бездумно чіпається до грудей чужої пасажирки поруч, — яке марнування, ця краса має обслуговувати цих жовторотих, що гадки навіть не мають, що з нею робити. Він зловив себе на цій думці. Ох, Самаде Мія… Як то низько має впасти чоловік, якщо він ревнує до дитини на жіночих грудях, коли він ревнує до молодості, до майбутнього… А потім, уже не перший раз того дня, коли Поппі Барт-Джонс вийняла ногу зі шльопанця, а качки врешті прийняли невідворотність екологічної катастрофи, він спитав себе: «Для чого, в ім’я Аллаха, я тут?» Відповідь повернулась ще раз, нестримна, як поклик до блювання: «Бо я не можу бути ніде інде».
Тік, тік, тік. Самад був вдячний паличці на диригентському пульті, яка відволікала його від власних думок, ці думки зводили його з розуму.
— А зараз, діти, ді-ти! Спиніться. Ш-ш-ш, замовкніть. Інструменти від губів, смички вниз. Вниз, Аніто. Отак, так, на підлогу. Дякую. Тепер: ви, мабуть, зауважили, у нас сьогодні гість, — вона повернулася до нього, і він відчайдушно спробував сконцентруватися на якійсь одній її частині, на якомусь дюймі, що не розпалював би так його кров. — Це містер Ікбол, тато Міллата і Маджіда.
Самад встав, наче це його закликали до уваги, почепив свій піджак із широкими лацканами на косо повішений гачок і знову сів.
— Привітайтесь із містером Ікболом.
— ДОБРИЙ ДЕНЬ, МІСТЕРЕ ІКБОЛ, — прозвучало хором від усіх юних музикантів, окрім двох.
— Тепер: я думаю, ми маємо грати втричі краще, бо ми маємо слухача — так?
— ТАК, МІС БАРТ-ДЖОНС.
— Містер Ікбол сьогодні не просто слухач, він особливий слухач. Це завдяки містеру Ікболу з наступного тижня ми більше ніколи не гратимемо «Лебедине озеро».
Цю заяву зустріли ревом і какофонією труб, барабанів і цимбалів.
— Добре, добре, заспокойтесь. Я не сподівалася на аж таку підтримку.
Самад посміхнувся. В неї було почуття гумору. В неї були розум і дотепність — але хіба чим більше причин для гріха, тим менший гріх? Він знову мислив, як християнин; він переконував Бога, що щиріше не скажеш.
— Покладіть інструменти. Так, так, ти, Марвіне. Дякую, дуже дякую.
— А що ми робитимемо замість того, міс?
— Ну! — почала Поппі зі своєю напівсоромливою-напівдражливою посмішкою. — Дещо, що вам дуже сподобається. Наступного тижня я хочу поекспериментувати з індійською музикою.
Цимбаліст одразу засумнівався, чи знайдеться йому робота при такій радикальній зміні жанру, і кинув перший камінь:
— Що? Ви маєте на увазі цю Ііііііі ІІІАА аааа ІІІіііі АА-Ооооо музику? — перепитав він, певно перекривляючи струнні з індійського мюзиклу чи з задньої кімнати індійського ресторану і супроводжуючи їх кивками. Клас розреготався так голосно, ніби духовий оркестр, і зайшовся луною: «Іііі Іаааоо ООАааа ІІНОООо иииии…» Ці звуки, доповнені пародійним вищанням скрипок, проникли в Самадів глибокий еротичний півсон і відправили його уяву в сад, сад, обрамлений мармуром, де він бачив себе вдягненим у біле, схованим за деревом, щоб невидимкою спостерігати за Поппі Барт-Джонс, вбрану в сарі і бінді, вона звабливо блукала серед фонтанів, часом видима, часом схована за бризками води.