— Хотілося б думати, що не так усе погано.
— І вам достатньо просто так думати?
— Ну… я…
— О, міс Барт-Джонс, вибачте мені…. — почав Самад. — Я жартома.
— Ну… скажімо, я не містер Чіппендейл, та й по всьому.
— Звісно, — сказав Самад, думаючи, що її ноги набагато кращі, ніж трон королеви Анни. — По всьому.
— То про що ми?
Самад трохи перехилився через стіл, щоб зазирнути їй у вічі:
— А ми про щось говорили, міс Барт-Джонс?
(Він покладався на свої очі; колись люди казали про Самада Мія — хлопчика з Делі, що він мав очі, за які не шкода вмерти.)
— Я шукала… шукала… я шукала свої ноти. Де вони?
Вона почала розкопувати завали на своєму столі, і Самад відкинувся на стільчик знову, відчуваючи певне задоволення від того, що — він же не помилявся? — її пальці злегка тремтіли. То що — мить прийшла? Йому було п’ятдесят сім — добрий десяток років, відколи востаннє була така мить, — і він не був певен, що тепер зможе розпізнати її. «Ти, стариганю, — сказав він собі, поки витирав обличчя хусточкою, — ти, старий дурню. Забирайся негайно, поки твій гріх не затопив тебе (а він уже пітнів, наче свиня), забирайся, поки ще не пізно». Хіба можливо? Хіба можливо, щоб цей цілий місяць — місяць, коли він вичавлював і розхлюпував, молився і благав, чинив і думав, думав завжди про неї, ніби вона думала про нього?
— О! поки я шукаю… Я згадала, що хотіла вас дещо запитати.
«Слухаю!» — сказав антропоморфний голос у Самадовому правому яєчку. Що б ти не запитала, відповідь «так-так-так». Так, ми кохатимемося на цьому самому столі, так, ми палатимемо від бажання, і так, міс Барт-Джонс, так, відповідь неодмінно, незмінно буде ТАК. Але якось, з того раціонального світу, де розгорталася їхня розмова, чотирма дюймами вище від його мошонки, прозвучала відповідь:
— Середа.
Поппі розсміялася:
— Та ні, я не мала на увазі, який сьогодні день, я ще не така неуважна. Я мала на увазі, який це день? Тобто — для мусульман. Просто я бачила Маджіда у якомусь спеціальному костюмі, а коли запитала його, навіщо це, він промовчав. Я дуже перелякалася — може, я образила його чимось?
Самад спохмурнів. Дивно, коли тобі нагадують про дітей у той час, коли ти думаєш про форму і твердість соска, що так чітко промальовується крізь бюстгальтер і блузу.
— Маджід? О, прошу вас, не беріть у голову. Ви не могли його образити.
— А, отже, я мала рацію, — переможно сказала Поппі. — Це було щось на кшталт, ну, я не знаю, вокального посту?
— Еее… так, так, — додав Самад, не бажаючи вдаватися до подробиць сімейної дилеми. — Це символ з Корану… означає, що день розплати застане нас неготовими. Безголосими, розумієте? Тож, и-и-и, тож найстарший син у сім’ї вбирається в чорне і, гм, замовкає на… деякий час… це як очищення.
Господи милостивий.
— Розумію. Це просто дивовижно. А Маджід старший?
— На дві хвилини.
Поппі посміхнулася:
— Ну, майже немає різниці.
— Дві хвилини, — повторив Самад терпляче, бо Поппі зовсім не знала, як насправді важили такі короткі моменти в цілій історії Ікболів, — становлять суттєву різницю.
— А як називається ритуал?
— Амар дурбол лагче.
— Що це означає?
Дослівне пояснення: я зле почуваюся. Це означає, міс Барт-Джонс, що в мене мліє кожна жилка від бажання вас поцілувати.
— Це означає, — сказав вголос Самад без паузи, — мовчазне служіння Творцю.
— Амар дурбол пате. Ух ти! — подивувалася Поппі Барт-Джонс.
— Це точно, — сказав Самад Мія.
Поппі Барт-Джонс нахилилася до нього:
— Я не знаю… Як на мене, це просто неймовірне зусилля самоконтролю. У нас на Заході такого не буває — почуття жертовності, — я так захоплююся вашою витримкою, вашим самозреченням.
На цих словах Самад копнув, наче самогубець із зашморгом на шиї, власний стільчик і закрив говіркі губи Поппі Барт-Джонс своїми власними, гарячими.
7. Моляри
Гріхи східного батька падають на голови його дітей. Переважно гріхи чекають свого часу, зберігаючись у генах, наче облисіння чи рак яєчок, але інколи разять у той же день. Інколи — у ту ж мить. Принаймні так можна пояснити те, що через два тижні, впродовж друїдського Свята врожаю, Самад тихцем спаковував єдину свою сорочку, яку ніколи не вдягав до мечеті (для чистих душею все чисте), в поліетиленовий мішечок, щоб стрітися з міс Барт-Джонс (16:30, Гарлесден-Клок), не викликаючи підозр… а Маджід і подобрілий Міллат вислизали з хати із чотирма банками сої, термін яких збіг (щиріше не скажеш), щоб стрітися з Айрі (16:30, біля кіоску з морозивом) і піти до їхнього старого, якому вони мали віднести свої язичницькі подарунки якогось містера Дж. П. Гамільтона з Кензал Райз.