І, без їхнього відома, під цими двома виправами пролягали невидимі ізолінії — або, кажучи сучасною мовою, це був повторний досвід. Таке вже колись було. Це так, як дивитися телевізор — у Бомбеї, чи Кінгстоні, чи Дацці знову передають ті самі нудні британські комедії ситуацій, якими завалювали колонії. Бо іммігранти завжди наражаються на повторення — так уже влаштовані ці переїзди з Заходу на Схід, чи зі Сходу на Захід, чи з острова на острів. Навіть коли ти вже приїхав, ти все одно продовжуєш рухатися туди-сюди; твої діти не можуть знайти собі місця. Для цього немає слова: первородний гріх — занадто сильно сказано; може, краще, першородна травма. Врешті, травма — це те, що повторюється, і в цьому трагедія Ікболів — вони не можуть зупинитися і не перегравати кожного разу наново той відчайдушний стрибок з однієї землі в іншу, з однієї віри — в іншу, з обіймів коричневої матері — до блідих, вкритих ластовинням рук імперіалістичного монарха. І мусить пройти багато репетицій, поки вони зможуть змінити п’єсу. Це те, що відбувається з Алсаною, коли вона голосно строчить на своєму велетенському «Зінгері», обкидаючи безшовні труси, поки її чоловік і діти валандаються будинком, пакують одяг, пакують харчі. Це і є повторення. Це — стрибок між континентами. Це повторний запуск. Та не все одразу, не все одразу…
То як молоді мають зустріти старих? Так само, як і старі готуються до зустрічі з молодими: трохи поблажливо; не чекаючи на чиюсь правоту; знаючи, що інший не зрозуміє того, що вони йому скажуть, і пропустить це повз вуха (навіть не стільки повз вуха, скільки між ногами); відчуваючи, що вони мають принести щось, чого чекає інший, щось, що підійшло б. Наприклад, бісквіти «Гарібальді».
— Вони таке люблять, — пояснила Айрі свій вибір близнюкам, поки вони їхали до своєї зупинки 52-м автобусом. — Вони люблять, щоб були родзинки. Старі люблять родзинки.
Міллат шморгнув носом з-під Томітроніка:
— Родзинок ніхто не любить. Дохлі виноградини — фу. Ну хто може таке їсти?
— Старі люди їдять, — наполягала Айрі, запихаючи бісквіти назад у сумку. — І потім, вони ніякі не дохлі, вони сушені.
— Ну так, тільки спочатку вони здохли.
— Та заткайся, Міллате. Маджіде, скажи, щоб він заткався!
Маджід посунув скельця на самий кінчик носа і дипломатично змінив тему:
— А що в тебе ще є?
Айрі попорпалася в сумці:
— Кокос.
— Кокос!
— Щоб ти знав, — кинула Айрі, забираючи кокос подалі від Міллата, — старі люблять кокоси. Вони можуть налити кокосове молоко в чай.
Айрі випльовувала слова Міллатові в обличчя:
— І ще взяла хрусткі французькі хлібці, і трохи сирків, і яблука…
— У нас є яблука, ти, вождяка, — перебив Міллат. «Вождяка» з якихось непояснюваних етимологічних причин сленгу Північного Лондона означало ідіот, гівнюк, дрочилка, найгірший невдаха на світі.
— Щоб ти знав — у мене більше яблук, і вони кращі, і ще є кендальський м’ятний пиріг, акі та сушена риба.
— Нанавиджу акі та сушену рибу.
— Хто тобі сказав, що ти її їстимеш?
— Я не буду.
— А тебе ніхто не просить.
— Ну і добре, бо я й не буду.
— Ну і добре, бо я б тобі не дала, навіть якби ти мене просив.
— Ну то й супер, бо я тебе не просив. Така дурня, — сказав Міллат, не знімаючи Томітроніка, і показав, яка це дурня, традиційно постукавши Айрі по чолі. — Дурня в голові.
— Ну, щоб ти знав, не твоя справа, бо тобі все одно не дістанеться.
— Оооо, стає гаряче, стає гаряче! — зарепетував Маджід, вставляючи своїх п’ять копійок. — Тебе пошили в дурні, друзяко!
— Щоб ти знав, це не мене пошили в дурні, це вас пошили в дурні, бо це для містера Гамільтона…
— Наша зупинка! — вигукнув Маджід, зриваючись на ноги і надто наполегливо тиснучи на кнопку.
— Якби хтось мене послухав, — сказав один обурений пенсіонер іншому, — котились би вони всі назад до їх…
Але ці найдавніші у світі слова раптом загубилися між дзвінком і тупотінням ніг, аж поки не затихли разом із виплюнутою жуйкою під сидінням.