— Задля твого ж добра, не дивись, — сказав Самад. — Просто йди, йди прямо. Я не знав, що вона заходить аж так далеко у Гарлесден.
Поппі якомога непомітніше зиркнула на кольорову масу, що стрибала вулицею на уявному коні, їй стало смішно:
— Хто це?
Самад пришвидшив крок:
— Це Божевільна Мері. І вона зовсім не смішна. Вона небезпечна.
— Та ну, не сміши мене. Вона просто бездомна і розумово… не зовсім здорова, хіба це означає, що вона хоче комусь зла?
Самад зітхнув:
— По-перше, вона не бездомна. Вона покрала коробки з-під велосипедів з усього Західного Гемпстеда і влаштувала з них неабияку конструкцію у Форчун-Грін. А по-друге, вона не «бідна жінка». Усі бояться її духу, вона отримує безкоштовну їжу у всіх продуктових крамничках Північного Лондона, відколи закляла Рамчандра-плейс і за місяць там повністю зупинився бізнес… — А чудове повнувате тіло вже починало добряче пітніти, бо він змінив передачу у відповідь на прискорення Божевільної Мері на тому боці вулиці. Захекуючись, він прошепотів:
— І вона не любить білих.
Поппі здивовано подивилася на нього:
— Справді? — сказала вона, наче для неї це була якась дивина, і обернулася, щоб допуститися фатальної помилки — подивитись. В одну мить Мері була вже біля них.
Смачний плювок вцілив Самадові межи очі. Він витер його, притягнув Поппі до себе та спробував обійти Божевільну Мері і пірнути у дворик церкви Святого Андрія, але палиця гуду впала їм під ноги, прокреслюючи в ріні та пилюці лінію, яку не можна було переступити.
Вона заговорила повільно, із такою злою гримасою, що лівий бік її обличчя виглядав спаралізованим: