— Ні, ні, ми не будемо про мого прадіда. Сьогодні інші речі.
— О, типу дякую. Синдром повторення, от шо це таке. — Мікі голосно закрив свою книжку. — Я подаю «Салл», старий. Як на 4,95 — то просто супер. А, так, про муллу, — відірвешся сьогодні? — спитав Мікі, підморгуючи вниз.
— Я мусульманин, Мікі, і я більше не приймаю.
— А, ну єсно, шо так, ми всі брати і все таке — але ж, старий, чоловіку треба жити. Ну а шо, не так.
— Не знаю, Мікі. А що — так?
Мікі ляснув Самада по плечі:
— Єсно шо так! Казав я колись своєму братові Абдулі…
— Котрому Абдулі?
У Мікиній великій родині була традиція називати всіх синів Абдулами, щоб привчити їх не прагнути якогось вищого статусу, і все це було дуже добре, от тільки поки вони росли, їх усі плутали. Втім, діти винахідливі, і всі численні Абдули додавали собі ще англійське ім’я-через-дефіс.
— Абдул-Колін.
— Ага.
— Як, ти знаєш, Абдул-Колін трохи вдарився у фундаменталізм — ЯЙЦЯ, БОБИ, КАРТОПЛЯ, ТОСТ — довга, як лайно, борода, жодної свинини, ні грама в рот, ні палички в дірочку, сама робота, як лайно, — от куди ти котишся, старий.
Абдул-Мікі посунув миску шкідливих вуглеводів нудному стариганю, чиї штани були підтягнуті так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть свого власника.
— Ну, і де ти думаєш, я побачив Абдула-Коліна минулого тижня? Без варіантів, на Мікі Фінна, вниз по Гарроу-роуд, і я кажу: «Оба-на, Абдул-Коліне, оце так сране навернення зі сраних книжок!» — а він мені, ну, знаєш, весь серйозний такий, з усьою бородищею, він мені…
— Мікі, слухай, а давай ми цю історію відкладемо на потім… бо це…
— Нє, добре-добре. Хтів би знати, чо я нафіг розпатякався.
— Ти б не міг сказати Арчібальду, що я буду під навісом за пінболом, коли він прийде. А! І — як завжди.
— Не проблема, старий.
Хвилин через десять двері рипнули і Мікі відірвався від Розділу 6 «А в моєму супі — муха: розв’язання проблем недоброзичливості з приводу гігієни», щоб уздріти Арчібальда Джонса, який рухався до стійки із дешевеньким кейсом у руці.
— Дуже добре, Арч. Як пакувальний бізнес?
— Та, сам знаєш… Комсі-комса. Самад десь є?
— Десь? Десь? Та він уже ошивається тут, як той сморід, цілих, блін, півгодини. Писок, як лайно. Хтось мусить взяти совок і згребти усе його лайно і видраяти його.
Арчі поклав свій кейс на стійку і наморщив носа:
— Що, паскудно йому, так? Між нами, Мікі. Я направду хвилююся за нього.
— Іди, скажи це грьобаній стіні, — сказав Мікі, злий від того, що Розділ 6 зобов’язував його полоскати посуд окропом. — Або ж — що те саме — вали під навіс за пінболом.
— Подякував, Мікі. Ага, омлет і…
— Знаю. Гриби.
Арчі поплівся лінолеумом «О’Коннела».
— Привіт, Дензеле, вечір добрий, Кларенсе.
Дензел і Кларенс були двома винятково грубими ямайськими стариганями за вісімдесят, і у них смерділо з рота. Дензел був неможливо товстим, Кларенс — жахливо худим, в обох не було родини, обидва носили м’які капелюхи і сідали за столик у кутку пограти в доміно, адже їм уже недовго лишилось.
— Що сказав цей йолоп?
— Він сказав: «Добрий вечір».
— Він що — не бачить, що ми граємо в доміно?
— Не бачить. У нього задниця замість очей. То як він має бачити?
Арчі пропустив цю репліку і сів навпроти Самада.
— То я не розумію, — сказав він, починаючи з тієї самої фрази, на якій обірвалася їхня телефонна розмова, — ти їх бачив у своїй уяві чи насправді?
— Це направду дуже просто. Першого разу, найпершого разу, вони справді були там. І відтоді, Арчі, усі ці тижні мої близнята в мене перед очима кожного разу, коли я з нею — зразу перед очима! Навіть коли ми… я їх бачу. Вони стоять і посміхаються.
— То, може, ти просто перепрацювався?
— Слухай сюди, Арчі: я їх бачу. Це знак…
— Давай так, Семе, ближче до фактів. Коли вони тоді засікли тебе — що ти зробив?
— А що я міг зробити? Я сказав: «Привіт, діти. Привітайтеся із міс Барт-Джонс».
— А вони що сказали?
— «Привіт».
— А ти що сказав?
— Арчі, я й так тобі розкажу все, що сталося, без цих дурних питань.
— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ПОМІДОР І ГРИБИ!