— Семе, це тобі.
— Відмовляюся. Це не мені. Я ніколи не замовляю помідорів. Я не люблю ці нещасні помідори без шкірки, їх спершу варять до смерті, потім смажать усмерть.
— Ну, це точно не моє: я замовляв омлет.
— Так і не моє ж. Так от, може, я продовжу?
— Вперед!
— Я подивився на своїх малих, Арчі… Я подивився на своїх чудових малих… і моє серце тріснуло — куди там, ще гірше, — воно просто розлетілося на шматки. Воно розлетілося на мільйон скалок, і кожна увіп’ялася в мене, наче смертельний кинджал. Я постійно думаю: чого я можу навчити своїх синів, який шлях я можу їм показати, якщо я втратив сам себе?
— Здається, — невпевнено почав Арчі, — проблема в жінці. Якщо ти справді не знаєш, що з нею робити далі, давай кинемо копійку: герб — ти залишаєшся, решка — ти йдеш, принаймні ти виріш…
Самад вгатив кулаком по столу:
— Не буду я кидати ніяку чортову копійку! Тим більше, що уже занадто пізно. Ти що, не розумієш? Що зроблено, те зроблено. Я пропащий, тепер я розумію. Тепер я мушу сконцентруватися на тому, щоб врятувати своїх дітей. Я маю зробити вибір, моральний вибір, — Самад понизив голос, і Арчі вгадав, про що він скаже ще до того, як Самад відкрив рота. — Ти сам зробив важкий вибір, Арчі, тоді давно. Ти про це не говориш, але я знаю, ти не забув, як це. Ти маєш кулю в нозі, щоб не забувати. Ти боровся з ним. Ти переміг. Я пам’ятаю. Я завжди тобою захоплювався за це, Арчібальде.
Арчі втупився в підлогу:
— Я б не хотів…
— Повір мені, від того ніякого кайфу — витягувати на світло твоє старе-забуте, друже. Я просто намагаюся, щоб ти зрозумів мою ситуацію. Тоді, як і тепер, питання те саме: в якому світі мають рости мої діти? Тоді ти зробив свій вибір. Тепер — моя черга.
Арчі, зауважуючи про себе, що в мові Самада не більше сенсу, ніж це було сорок років тому, грався зубочисткою.
— Му… чому ти тоді просто не перестанеш бачитися з нею?
— Я намагаюсь… я намагаюсь…
— Що — аж така?
— Ні, ну, це не зовсім… я би сказав, що з нею добре, так, це не розпуста… ми цілуємось, обіймаємо одне одного.
— Але не…
— Ні, в прямому сенсі, ні.
— Але хоч якісь…
— Арчібальде, ти думаєш про моїх дітей чи мою сперму?
— Про дітей, — сказав Арчі. — Однозначно про дітей.
— Бо в них уже живе непокора, Арчі. Я бачу це — вона ще мала, але вона росте. Кажу тобі, я не знаю, що діється з моїми дітьми у цій країні. Куди не глянь — все те саме. На минулому тижні Зінат зловила свого малого, коли той курив маріхуану. Наче якийсь ямаєць! — Брови Арчі вмить злетіли. — О, я не мав на увазі нікого образити, Арчібальде.
— Я й не образився, старий. Але не треба судити, поки сам не спробував. Шлюб з Ямайкою сотворив чудо з моїм артритом. Але це так, між іншим. Кажи далі.
— Тепер, візьми сестер Алсани — з їхніми дітьми самі неприємності. Вони не ходять до мечеті, вони не моляться, вони дивно говорять, дивно вдягаються, вони їдять всяку бридоту, вони злягаються бозна з ким. Ніякої поваги до традицій. Це називають асиміляцією, але це насправді зіпсутість. Зіпсутість!
Арчі спробував виглядати шокованим, потім обуреним, бо не знав, що на це сказати. Йому подобалося, коли люди знаходили спільну мову з цим життям. Він собі думав, що люди мають просто жити разом, чи що, в мирі, чи гармонії, чи як це називається.
— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ГРИБИ! ОМЛЕТ З ГРИБАМИ!
Самад підняв руку і повернувся до стійки:
— Абдуле-Мікі! — заревів він, легко і смішно перекривляючи кокні. — Сюди, будь ласка, шеф!
Мікі зиркнув на Самада, зігнувся до стійки і витер носа об фартух.
— Ти це знаєш уже давно і краще за всіх. Тут самообслуговування, джентльмен. Це вам не чортів «Валдорф».
— Я принесу, — сказав Арчі, сповзаючи зі свого стільця.
— Як він? — тихо спитав Мікі, подаючи Арчі тарілку.
Арчі нахмурився.
— А я шо, знаю? Знов завівся про традиції. Бачиш, хвилюється за своїх синів. Тепер у такому віці легко збитись на манівці, сам знаєш. Не знаю я, що йому на це сказати.
— Кому розказуєш, старий, — мовив Мікі, трясучи головою. — Та сама чортова історія. Візьми мого молодшого. Наступного тижня в суді для неповнолітніх, бо зривав чортові значки з «фольксвагенів». Я йому кажу, ти що нафіг здурів чи зідіотів? Нафіг тобі взагалі було їх зривати? Було б уже вкрасти цілу машину, якщо тобі так припекло. Я маю на увазі — ну нафіг? А він мені: це ідіотство, щоб ходити з Біті-Бойз і рештою пацанів. Ну то шо, кажу я йому, хай-но тільки вони мені до рук — вже ж я їм яйця повідриваю. Отак задурно, щоб ти знав. Жодної поваги до традицій, жодної чортової моралі — це проблема.