— Тому, хто таке зробив би, — сказала вона врешті, підносячи раптом величезні садові ножиці до його паху, — відрубати! Відрубати!
«Відрубати, відрубати», — подумав Самад; він визначився, що йому робити.
— Лише одного?
«О’Коннел» знову, шоста двадцять п’ять. Порцію картоплі, боби, яйце і гриби. І один омлет з грибами і горошком (сезонна модифікація).
— Тільки одного?
— Арчібальде, будь ласка, не кричи.
— Я сказав те, що сказав. Відрубати. Відрубати, — він розділив смажене яйце на своїй тарілці. — Іншого виходу немає.
— Але…
Арчі напружував мізки, як лише міг. Знов те саме. Ну чому люди не можуть просто собі жити, жити собі разом, у мирі, гармонії чи що. Але він нічого такого не сказав. Він сказав тільки:
— Але… — і потім, — але… — І врешті: — Але котрого?
І це сягло (якщо врахувати переліт, посаг, перший внесок за навчання) трьох тисяч двохсот сорока п’яти фунтів. Відколи грошове питання було вирішене — так, він перезакладе будинок, ризикне своєю ділянкою, що для емігранта найбільша помилка, — залишалося вибрати дитину. Першого тижня він думав про Маджіда, точно про Маджіда. Маджід мав царя в голові, Маджід швидше освоїться, швидше вивчить мову, та й Арчі мав правомірний інтерес залишити Міллата тут, бо малий був найкращим нападником, який будь-коли грав за футбольну команду «Віллесден Атлетік» (до п’ятнадцяти). Тож Самад почав таємно збирати Маджідів одяг, організував окремий паспорт (він вирушить із тітонькою Зінат 4 листопада) і замовив слово в школі (довгі вимушені канікули, чи не можна було б узяти із собою домашню роботу, щоб не відставати, тощо).
Але наступного тижня плани змінилися і претендентом став Міллат, бо Маджід був усе-таки улюбленцем Самада, він хотів бачити, як той зростатиме, а Міллат більше потребував морального покріплення. Тож тепер Самад тягнув його одяг, організовував його паспорт, шепотів його ім’я в потрібні шкільні вуха.
Наступного тижня до середи це був Маджід, а після середи Міллат, бо Арчі отримав листа від старого друга по листуванню Горста Ібельгауфтса і, вірячи у профетичні якості Горстових послань, приніс конверт Самадові:
14 вересня 1984
Дорогий мій Арчібальде!
Минуло вже чимало часу, відколи я писав тобі минулого листа, але сьогодні відчуваю поклик написати тобі про дивовижні перетворення в моєму саду, які дуже хвилюють мене ось уже кілька місяців. Щоб зробити мою оповідь трохи цікавішою і коротшою, скажу одразу, що я врешті зважився і викорчував старого дуба з дальнього кутка, і я навіть не знаю, як почати розповідати тобі про наслідки цього мого діяння! Відтепер слабкі рослинки отримують стільки сонця і виглядають такими здоровими, що я навіть беру із них щепи — вперше за все моє життя кожен з моїх дітей тримає вазу з піонами на підвіконні. Усі ці роки я тяжко страждав від нерозуміння людей, що вважали мене недбалим садівником, — тоді як весь цей час винуватцем було старе дерево, що займало півсаду своїм корінням і не давало рости нічому, окрім себе.
Лист продовжувався, але Самад спинився на цьому місці. Роздратований, він спитав Арчі:
— І що я, власне, маю з цього виснувати?
Арчі з мудрим виглядом постукав себе по носі:
— Відрубати, відрубати. Це має бути Міллат. Це знак, старий. Ібельгауфтсу можна довіряти.
А Самад, який переважно не зважав на знаки і постукування по носі, був таким знервованим, що прийняв пораду. Та одразу ж до справи долучилася Поппі (вона була свідома того, що блідне в Самадовій уяві порівняно з проблемою дітей). Вона заявила, що вві сні буквально відчула — це має бути Маджід, і знову це був Маджід. Самад у відчаї дозволив Арчі кинути монетку, але рішення було не так просто виконати — більшість з трьох, більшість з п’яти — Самад не міг довіряти монетці. І так, якщо ви зможете в це повірити, Самад грав у лотерею на власних двох синів, метаючи питання між стінами «О’Коннела», кидаючи душі — ану ж випаде лев чи решка.
Але треба сказати дещо й на їхній захист. Жодного разу не йшлося про викрадення. Якби речі назвалися раптом такими іменами, Самад би вразився і вжахнувся, він спинився б на повному ходу, наче сновида, що ліг спати у гостях і раптом прокинувся і побачив себе у кімнаті господаря із кухонним ножем у руці. Він розумів, що ще не повідомив Алсані. Він розумів, що він забронював політ на 3:00 ранку. Але він абсолютно не розумів, що ці два факти, пов’язані між собою, становлять викрадення. Тож він дуже здивувався, коли побачив о другій ночі 31 жовтня Алсану, що дико завивала, зігнувшись над кухонним столом. Він не подумав: а, вона дізналася, що я маю зробити з Маджідом (врешті і назавжди це став Маджід), бо він не був вусатим злочинцем із вікторіанського роману, та й не бачив він у цьому якогось злочину. Радше, його перша думка була: вона дізналася про Поппі, і через це він інстинктивно повівся, як будь-який чоловік, що скочив у гречку, — він почав із наступу.