— Що — я маю це слухати? — хляп сумкою об стіл для ефекту. — Я цілу ніч працював у тому чортовому ресторані, щоб прийти додому і слухати твою мелодраму?
Алсана здригалася від ридань. Самад врешті зауважив булькаючий звук, який піднімався від її привабливого жирку, що вібрував у просвіті сарі; вона махнула на нього руками і закрила собі вуха.
— Ну, нащо так? — запитав Самад, намагаючись приховати свій страх (він чекав гніву, а що робити зі слізьми?). — Прошу тебе, Алсано: ти справді перебільшуєш.
Вона ще раз махнула на нього рукою, наче могла стерти його цим жестом, потім припідняла трохи своє тіло, і Самад побачив, що булькання не належало Алсані, що вона лежала на чомусь. Радіо.
— Що, на Бога…
Алсана відкинула радіо від свого тіла на середину стола і махнула, щоб Самад ввімкнув його. Чотири звичні гудки, гудки, що супроводжують англійців у всі завойовані землі, продзвеніли в кухні, і одразу Літературною Мовою прозвучало таке:
— Ви слухаєте Світову Службу Бі-бі-сі, 3-тя година 00 хвилин. Сьогодні була вбита місіс Індіра Ганді, прем’єр-міністр Індії. Її застрелили власні охоронці-сикхи в акті відкритого бунту, коли вона прогулювалася в саду свого делійського будинку. Без сумніву, це вбивство було помстою за операцію «Голуба зірка», штурм найвищої святині сикхів у Амрітсарі минулого червня. Громада сикхів, відчуваючи загроженість своєї культури…
— Досить, — сказав Самад, вимикаючи радіо. — З неї все одно не було користі. Чорт! Ні з кого з них немає пуття. І яке кому діло, що там в тій Індії, в тій помийній ямі відбувається. Господи Боже… — ще до того, як він сказав це, сам здивувався, навіщо було це казати, чому він був сьогодні таким злісним. — Ти направду патетична. Мені цікаво: де були б ці сльози, якби я вмер? А ніде — тебе більше обходять якісь корумповані політики, яких ти ніколи на очі не бачила. Ти знаєш, що ти ідеальний приклад байдужості мас, Алсі? Ти це знаєш? — сказав він, наче до дитини, взявши її за підборіддя. — Плачеш за багатими і сильними, які зневажать напісяти на тебе. Думаю, наступного тижня ти ревітимеш, бо принцеса Діана зламає собі нігтя.
Алсана зібрала всю слину, яку тільки міг вмістити її рот, і плюнула на нього.
— Бганчут! Я не за нею плачу, ти, ідіот, я плачу за своїми друзями. Проллється кров на наших вулицях вдома через цих двох — Індію і Бангладеш. Будуть повстання — ножі, рушниці. Смерть на вулиці, я бачила її. Це буде, як Магшар, Судний День — люди вмиратимуть на вулицях, Самаде. Ти це знаєш, і я знаю. І в Делі буде найгірше, там завжди найгірше. Я маю родину в Делі, маю там друзів, колишніх коханців…
Тут Самад дав їй ляпаса, частково за коханців, частково тому, що вже багато років ніхто не називав його бганчутом (у перекладі: той, хто трахає власних сестер).
Алсана схопилася за щоку і сказала спокійно:
— Я плачу від жалю до цих бідних родин і від щастя, що це омине моїх дітей! Батько ігнорує і залякує їх — так, але принаймні вони не вмиратимуть на вулиці, як щури.
Це мала бути одна зі звичних сварок, ті самі позиції, ті самі сюжети, ті ж взаємні звинувачення, ті ж праві хуки. Кулаки. Лунає гонг. Самад виходить зі свого кутка.
— Ні, вони постраждають ще гірше, набагато гірше: будуть сидіти в морально зогнилій країні з матір’ю, яка сходить з розуму. Божевільна курка. Родзинки без торта. Подивись на себе, подивись на свій вигляд! Подивись на свій жир! — він схопив шматок Алсани і випустив його, наче вона була заразна. — Подивись на свій одяг. Кросівки і сарі? А це що?
То був один із Клариних африканських шарфів, довгий, красивий шмат оранжевої тканини кенті, у який Алсана замотувала свою жорстку гриву. Самад зірвав тканину і кинув її через кімнату; волосся Алсани різко впало їй на спину.
— Ти навіть не знаєш, хто ти така, де твоє коріння. Ми ніколи не бачимося з родиною — я соромлюся показати тебе комусь. Нащо було їхати по жінку до Бенгалу? — ось що вони мене спитають. — Чого ти не поїхав просто в Патні?