— Ми їдемо в аеропорт. У Гітроу.
— Вау!
— І коли ми туди приїдемо, Маджід… Маджід…
Це наче сон. Самад не встигає впоратися зі слізьми; він хапає свого старшого-на-дві-хвилини сина і притискає його до грудей так міцно, що тріскають його окуляри:
— А потім Маджід летить із тіткою Зінат.
— Він повернеться? — це Міллат. — От кльово було б, якби він там і лишився!
Маджід вивільняється із батькових обіймів:
— Це далеко? Я повернусь до понеділка — я мушу побачити, чи науково спрацював мій фотосинтез — я взяв дві рослини: одну поставив у шафу, а іншу на сонце — і я мушу бачити, абба, я мушу побачити, яка з них…
Через роки, та навіть через кілька годин по тому, як злетить літак, це вже буде історія, яку Самад намагається не згадувати. Яку його пам’ять не намагається зберегти. Кинутий камінь тоне у воді. Штучні зуби повільно опускаються на дно склянки.
— Я повернусь до школи, абба?
— Рухайтеся, — тихо каже Арчі із переднього сидіння. — Ми мусимо добряче гнати, якщо хочемо встигнути.
— Ти будеш у школі в понеділок, Маджіде. Я обіцяю. А тепер сідай у машину, давай. Для Абби, будь ласка.
Самад зачиняє дверцята і згинається, щоб бачити, як його двійнята-сини хукають на скло. Він торкається рукою там, де з іншого боку торкаються їхні губи, такі рожеві проти скла, де їхня слина змішується з дорожнім брудом.
9. Бунт!
Як на Алсану, то справжню різницю між людьми прокладав не колір. І не гендер, не віра, не їхні відносні здібності до танцю під синкопований ритм або пригорщі, повні золота. Справжня різниця пролягала набагато глибше. В землі. В небі. Можна поділити ціле людство на два далекі один від одного табори, наскільки вона собі це уявляла, просто поставивши кожному кілька простих питань, на зразок тих, що були в суботньому номері «Жіночої суті»:
А. Чи небо, під яким ви спите, може відкрити свої шлюзи і не закривати їх тижнями?
Б. Чи земля, по якій ви ходите, може затремтіти і розколотися?
В. Чи може (і, будь ласка, позначте цю клітинку, навіть якщо шанс дуже малий) статися так, що грізна гора, яка в полудень кидає тінь у ваш двір, одного дня вивергне лаву без жодної на те причини?
І якщо відповідь — «так» на всі чи бодай на одне із цих запитань, тоді ваше життя є опівнічним, завжди на волосинці від вальпургієвої ночі; воно нетривке, як зношений одяг; воно недбале в повному розумінні цього слова; воно легке і щомиті його можна втратити, як кільце від ключів чи гумку для волосся. Таке життя — летаргія: чому б не просидіти весь ранок, весь день, весь рік під тим самим кипарисом, малюючи на піску знак, одну й ту саму вісімку? Більше за те, це катастрофа, це хаос, чому б не скинути уряд через те, що гедзь вкусив, чому б не виколоти очі своєму ворогу, чому б не з’їхати з глузду, чому б не ходити по місту і бурмотіти казна-що, наче юродивий, махаючи руками і видираючи собі волосся? Ніщо не спинить тебе — або ж тебе може спинити будь-що, кожної миті, щомиті. Отаке відчуття. Отака справжня різниця. Люди, які живуть на твердій землі, під безпечним небом, не думають про таке; вони наче англійські ДіПі у Дрездені, які продовжували наливати чай і перевдягатися до обіду, навіть якщо ревіли сирени і місто починало нагадувати вогняний стовп. Народжені на зеленій і милій землі, поблажливій землі, англійці мають вроджену неспроможність відчувати нещастя наперед, навіть якщо це нещастя спричинила людина.
Цього не можна сказати про мешканців Бангладеш — в минулому Східного Пакистану, в минулому Індії, в минулому Бенгалу. Вони живуть під невидимим перстом непередбачуваної катастрофи, повені чи циклону, урагану, оповзню. Половину часу більша частина їхньої землі лежить під водою; цілі покоління регулярно стираються з її поверхні; виживають оптимістичні 52 відсотки, і вони знають, що коли говорять про апокаліпсис, про випадкову масову смерть — це найперше стосується їх, вони загинуть першими, вони перші осядуть, як Атлантида, на морському дні, коли непевні полярні льодовики зрушаться і почнуть танути. Це найкумедніша країна у світі, Бангладеш. Це Божа ідея справжньої хохми, його репліка в чорній комедії. Цей опитувальник не мусить потрапляти до бенгальців. Катастрофа — все їхнє життя. Між щасливим шістнадцятим днем народження Алсани (1971) та днем, коли вона перестала розмовляти зі своїм чоловіком (1985), у Бангладеш загинуло більше людей — зникло у вітрах і воді, ніж у Хіросімі, Нагасакі і Дрездені разом узятих. Мільйони людей втратили своє життя, яке вони навіть навчилися не вважати цінністю.
І це Алсана ставила Самаду в провину найбільше, якщо вже хочете по правді, більше, ніж зраду, ніж брехню, навіть більше, ніж саме викрадення, — те, що Маджід привчатиметься не цінувати своє життя. Навіть враховуючи те, що Маджід був у відносній безпеці там, у горах Чіттагонгу, найвищій місцевості у цій пласкій, низько розташованій країні, вона не могла стерпіти думки, що Маджід опиниться в ситуації, в якій колись була вона: цінуватиме життя не більше, ніж монетку пайза, бездумно переходячи вбрід бурхливі потоки, тремтячи під вагою чорного неба…