— Офігенно!
— Ага! Здуріти просто!
— От ти й здуріла.
— Ти про що? Я в порядку.
— Та нє, ні в якому ти не в порядку. Ти весь час дивишся на мене. І потім — що ти там писала? Ти наче якась тупиця. Вічно тільки й робиш, що пишеш.
— Нічо. Просто так. Ну, щоденник.
— Не чую! Голосніше!
— БЗДУРА! НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ! ТИ МЕНЕ ЧУВ.
— А от і не чув. Ти егоїстка.
— Бачив мою задницю?
— Не будь ідіоткою. І потім, нічо кльового в твоїй задниці нема. Вона завелика. Я не люблю великі дупи. Так що відчепись від мене.
— Та нащо ти мені треба, містер Егоїст.
— Крім того, подумай тільки, як би виглядали наші діти.
— Я думаю, вони були б гарними.
— Чорно-коричневі. Коричнево-чорні. Афро, плаский ніс, кролячі зуби і ластовиння. Бррр!
— Хто б говорив. Я бачила фотку твого прадіда…
— ПРАПРАДІДА.
— Здоровенний носяра, жахливі брови.
— Це враження художника, ти, вождяка.
— І вони будуть божевільні — він був божевільним, — ціла твоя родина божевільна. Це в генах.
— Ага, ага. Поговори мені.
— І щоб ти знав. Я про тебе не думаю. У тебе кривий ніс. І ти сама проблема. А кому треба проблеми?
— Ей, обережно, — сказав Міллат, нахиляючись вперед і вдаряючись об заячі зуби, миттю захопив язик дівчини і так само миттєво відхилився назад. — А то всі проблеми стануть твоїми.
15 січня 1989
Міллат витягнув ноги, як Елвіс, і хляпнув гаманець на касу:
— Один на Бредфорд, чи шо?
Касир приклав до скла втомленого носа:
— Ви мене питаєте, молодий чоловіче, чи кажете мені?
— А я маю казати, чи як? Один на Бредфорд, карочє? В тебе проблема, чи шо? Англійську розумієш? Це Кінгз Крос, га? Один на Бредфорд!
Міллатова команда (Раджік, Раніл, Діпеш і Гіфан) шаркала і хихотіла позаду, відлунюючи його «чи шо», наче підспівуючи своєму фронтмену.
— Перепрошую?
— Перепрошуєш що? Один на Бредфорд, ок? Видаси мені? Один на Бредфорд. Вождь.
— Туди й назад? Дитячий?
— Ну так, старий. Мені п’ятнадцять, чи шо? Ясно, шо мені тре туди й назад, я маю барі, щоб, як всі, вертатися додому.
— Це вийде сімдесят п’ять фунтів, прошу.
Це не сподобалося Міллатові та його компанії.
— Шо? Гониш! Сімдесят — бллллліііін, старий. Це якесь лайно. Я не буду платити сімдесят п’ять фунтів!
— Що ж, боюсь, така ціна. Може, наступного разу ви пограбуєте якусь бабусю, — сказав касир, оглядаючи грубе золото, що звисало з Міллатових вух, рук, пальців і шиї. — Можна було зайти сюди перед ювелірним супермаркетом.
— Та він собі гонить! — заволав Гіфан.
— Він на тебе їде, чи шо? — перепитав Раніл.
— Ей, та ти йому скажи! — попередив Раджік.
Міллат вичекав хвилину. Час, час усе вирішував. Тоді він повернувся, наставив у повітря зад і довго й голосно перднув у бік касира.
І банда дружно вигукнула:
— Сомокамі!
— Як ви мене назвали? Ей, ви — що ви сказали? Ви, малі засранці! Що — по-англійськи сказати не можете? Можете тільки говорити вашою мовою пакі?
Міллат вдарив кулаком об віконце касира так сильно, що відгукнулися шиби в касира навпроти, який продавав квитки до Мілтон Кейніс.
— По-перше: я не пакі, ти, тупа дупа. І по-друге: не треба тобі перекладача, карочє. Я тобі сам перекладу. Ти грьобаний педераст, в’їхав? Гомік грьобаний, пєтух, голубий, хрін-у-сраці.
Нічим Міллатова команда так не пишалася, як кількістю евфемізмів на позначення гомосексуальності.
— Сракобандюга, фантастичний трахтор, туалетний купєц.
— Мусиш подякувати Богу, що між нами скло, юначе.
— Ага, ага, ага. Я дякую Аллаху, типу. Карочє, сподіваюся, він тебе трахне, грішника. Ми, карочє їдемо в Бредфорд, шоб розбиратися з такими, як ти. Вождь.
На півдорозі до 12-ї платформи, де вони збирались сідати на потяг, на який не мали квитків, охоронець Кінгз Крос спинив Міллатову команду і спитав:
— А ви, хлопці, здається, шукаєте собі проблем.
Питання було вмотивоване. Міллатова банда виглядала як сама проблема. В ті часи групу, яка виглядала такою проблемою, називали Раггастані.
Це була нова порода, що недавно поповнила ряди інших вуличних збіговиськ: бекс, бі-бойз, інді кідз, вайд-бойз, райвери, брутальні хлопці, ейсідгедз, шаронс, трейсіз, кевз, нейшн брозерз, раггаз і пакіз; вона заявила про себе як про різновид трьох останніх. Раггастані говорили дивною сумішшю ямайського патуа, бенгалі, гуяараті й англійської, їхній етос, їхній маніфест, якщо це можна так назвати, був так само гібридним: Аллаха визнавали, але більше як колективного старшого брата, ніж вищу істоту, як міцного-шо-трах мудака, який у разі чого буде битися за їхню вулицю; кунг-фу і мистецтво Брюса Лі також були центром філософії; додати до цього зелене уявлення про Чорну Силу (для них втілену в альбомі «Страх чорної планети» групи «Паблік Енемі»); але основною їх місією було повернути Нездоланних до індійців, Тверді яйця до бенгальців, Жахливих до пакистанців. Із Раджіком посралися, ще коли він грав у шашки і носив футболки з трикутним вирізом. Раніла витурили, ще коли він сидів на задній парті й уважно копіював до свого зошита все, що диктував учитель. Діпеша та Гіфана — коли вони приходили гратися на майданчик у традиційному вбранні. Навіть із Міллатом посралися через його вузькі джинси і білу футболку. Але тепер з ними вже ніхто не смів зачіпатися, бо вони виглядали як проблема. Вони виглядали як проблема в квадраті. Природно, в них була своя форма. Вони обвішалися золотом і носили бандани або навколо чола, або зав’язаними на ліктях чи ногах. Штани були широченними, просто безрозмірними, і ліву штанину обов’язково закочували по коліно; кросівки також заслуговували на увагу: їхні язики були такими довгими, що закривали кісточки; плюс неодмінні бейсбольні кепки, насаджені так тісно, що їх було тяжко зняти, — і все, все, все це було «Найктм»; куди б вони не заявлялися, вони справляли враження гігантського біл-борда, єдиної велетенської корпоративної мітки. Крім того, вони ходили у відмінний спосіб, ліва половина їхнього тіла теліпалася, наче паралізована; рух нагадував уславнене, тремтливе кульгання повільного, дикого тисячолітнього звіра Єйтса. Поки безтурботні кислотні голови танцювали собі по Літу Кохання, десятьма роками молодші Міллатові хлопці тупали на Бредфорд.