Алсана потрясла енциклопедією:
— О! Самаде Мія! Ти хочеш спалити і це також?
— Слухай: я не маю часу гратися в іграшки. Я намагаюся слухати дуже важливий інформаційний випуск. У Бредфорді відбуваються серйозні речі. Тож якщо ти не проти…
— О Господи Боже! — заволала Алсана, падаючи на коліна перед телевізором; посмішка сповзла з її лиця, вона вказувала пальцем на палаючу книгу на тлі обличчя, яке вона впізнала, яке посміхалося до неї крізь освітлення прожекторів, — обличчя її здурілого другого сина під обрамленою фотографією першого. — Та що він робить? Він що — здурів? За кого він себе має? Що, на Бога, він там робить? Він мав бути в школі! Невже настав день, коли діти палять книги, невже? Очам своїм не вірю!
— Я тут ні до чого. Іскра в сіні, місіс Ікбол, — холодно процідив Самад, відхиляючись у крісло. — Іскра в сіні.
Коли Міллат повернувся додому того вечора, в саду за будинком горіло велике вогнище. Весь його мотлох — всі ті круті штуки, які назбиралися за чотири раггастанських роки, кожен альбом, кожен плакат, футболки на замовлення, клубні флаєри за цілих два роки, неперевершені кросівки «Ейр Макс», випуски журналу «2000 АВ» від 20-го по 75-й, фото з автографом Чака Д., неймовірно рідкісний запис Слік Ріка «Неу Young World», «Ловець у житі», його гітара, «Хрещений батько-1» і «2», «Мін-стритс», «Рамблфіш», «Собачий полудень» і «Африканський спис» — усе це горіло на погребальному вогнищі, помалу перетворювалося на тліючу купу попелу, що смерділа плавленим пластиком, горілим папером і наповнювала очі Міллата сльозами.
— Кожен мусить отримати свій урок, — сказала Алсана, з важким серцем запалюючи першого сірника кількома годинами раніше. — Або святим є все, або нічого. І якщо вже він почав палити речі інших людей, то мусить втратити також щось із свого святого. Це торкається всіх. Рано чи пізно.
10 листопада 1989
Стіну зруйновано. Треба було щось робити з історією. Це був історичний момент. Ніхто не знав, з кого це почалося і хто поклав врешті цьому край, навіть не знати було, чи це добре, чи зле; ніхто не знав, наскільки високою була стіна, наскільки довгою, і чому люди йшли на смерть, намагаючись подолати її, і чи буде так у майбутньому, але все одно це був урок; як причина для об’єднання. Це сталося у четвер увечері, Алсана і Клара готували, і всі разом дивилися історію по телевізору.
— Кому ще рису?
Міллат і Айрі наввипередки простягнули свої тарілки.
— Що там? — спитала Клара, поспішаючи на своє місце із тарілкою ямайських смажених кльоцків, три з яких вдалося вихопити Айрі.
— Те саме, старі, — огризнувся Міллат. — Те саме. Те саме. Те саме. Танцюють на стіні й роздовбують її молотком. Нудота. Хочу дивитися шось інше, чи шо?
Алсана схопила пульт і втиснулася між Кларою та Арчі:
— Тільки спробуй, містере.
— Це повчально, — сказала Клара навмисне, тримаючи на колінах записник і ручку і чекаючи нагоди вставити своїх п’ять копійок в освітній процес. — Це з тих речей, які всім треба бачити.
Алсана кивнула і почекала трохи, поки два дивного вигляду бгаї пройдуть її стравоходом.
— Це те, що я намагаюсь втовкмачити малому. Великі справи. Тіп-топ історичний момент. Коли твої власні малі Ікболи триматимуться за твої штани і спитають тебе, де ти був, коли…
— Я скажу, що я нафіг весь знудився, дивлячись це лайно по тєлєку.
Міллат схопив поза вуха — раз за «лайно» і ще другий — за нахабність. Айрі, схожа на натовп на стіні у своєму щоденному вбранні — значках СМБ, штанах, вкритих прінтами, і з афрокосичками, похитала головою із підозрою. Такий уже був її вік. Що б вона не сказала, це, як геній, западало у вікову мовчанку. Чого б вона не торкалася, це був наче перший тактильний досвід. У що б вона не вірила, це походило не з віри, а з візерунків досвіду. Про що б вона не думала, це було перше, що спадало їй на гадку.
— Це винятково твоя проблема, Мілле. Що тобі не цікавий навколишній світ. А я думаю, це чудово. Вони всі вільні! Бо після років у темряві східного комунізму вони виходять на світло західної демократії та об’єднуються, — сказала вона, наївно цитуючи «Ньюзнайт». — Я думаю, демократія — найбільший винахід людства.
Алсана, яка відчувала, що Кларине дитя стає останнім часом неможливо помпезним, на знак протесту підчепила за голову ямайську смажену рибу.
— Ні, люба. Не повторюй цієї помилки. Ніж для чищення картоплі — ось найбільший винахід людства. Ну, може ще…
— Чого їм хочеться, — сказав Міллат, — так це припинити всю цю херню з оцими-о молотками і просто дістати собі який сентекс і насрати на оце-осьо, якщо воно їм не хавається, ясно тобі? Воруши мізками, чи шо?