— Просто він ну так уже хріново виглядає. Ці вуса. Він ніби спеціально хріново намальований. І нафіг ця сережка у вусі? Він же не педераст який чи педераст?
— Ні, ні, ні. У ті часи було цілком нормально, коли чоловіки носили прикраси.
Мікі не повірив і подивився на Самада тим поглядом, яким дивився на клієнтів, котрі стверджували, що автомат з’їв їхні п’ятдесят пенсів просто так і вони хочуть відшкодування. Він виліз з-за плити і глянув на портрет з іншого ракурсу:
— А ти шо думаєш, Арчі?
— Та нічо, — солідно сказав Арчі. — Я думаю, що він дуже навіть нічо.
— Будь ласка. Я вважатиму це великою послугою, якщо ти залишиш його там.
Мікі нахилив голову на один бік, потім на інший:
— Я вже сказав, без образ або шо, я просто думаю, що він виглядає як браток. Мо, в тебе є який інший його портрет чи шо?
— Зберігся тільки цей. Я буду вважати це за велику послугу, Мікі, за величезну.
— Ну… — роздумував Мікі, перевертаючи яєчню. — Ти постійний клієнт, і вже давно, і тобі так залежить на цій хріновині, думаю, треба залишити. Мо, соцопитування? Як тобі, Дензеле? Кларенсе?
Дензел і Кларенс сиділи у кутку, як завжди, хіба що з приводу новорічного вечора із Дензелового капелюха звисав жмут облізлих блискіток і в Кларенсовому роті суміщалися цигарка з казу.
— Шо це воно?
— Я кажу, що ви думаєте про цього пацана, якого Самад хоче повісити? Це його дід.
— Прадід, — виправив Самад.
— Ти шо, не бачиш — я граю в доміно? Ти шо — хочеш забрати в старого його єдине задоволення? Який такий портрет? — Дензел неохоче повернувся і глянув на Панде. — Оцей-осьо? Гмммм. Він мені не подобається. Він виглядає як із самого пекла.
— Він шо — тобі родич? — пропищав Кларенс Самадові своїм жіночим голоском. — Зіпсує клієнтам апетит — ото, шо б я сказав з першого прицілу.
— Скажи мені, що думка цих двох на твоє рішення не впливає.
— Ну, не знаю… — Мікі крутнувся і повернувся до свого варива; тяжка розумова праця завжди задіювала ще і його тіло. — Я тебе поважаю і все таке, ти був корєшом мого старого, але — ну, не в образу сказано, — ти вже мене нахрін дістав, як хорий зуб, Самаде, старий, молодші клієнти можуть не…
— Які молодші клієнти? — спитав Самад, показуючи на Дензела і Кларенса.
— Ага, так воно і є… але клієнт завжди має рацію, ти ж мене розумієш.
Самад був направду вражений:
— Я твій клієнт. Я — твій клієнт. Я ходжу до твоєї забігайлівки п’ятнадцять років, Мікі. Дуже багато часу, як не крути.
— Ага, але вирішує більшість, нє? Усі решта фініки твої. Пацани називають тебе «професор», і, хай мене пофарбують, не просто так. Я поважаю твою думку — шість днів на тиждень. Але фігня така: якщо ти капітан, а вся решта команди вирішує збунтуватись, то… вважай, тебе трахнули, старий.
Мікі поблажливо продемонстрував мудрість сказаного на прикладі пательні, показавши, як дванадцять грибів можуть витіснити одного за бортик і змусити його безпорадно ляпнутись на підлогу.
Гиготіння Дензела і Кларенса все ще звучало у вухах Самада, і потік обурення ринув угору його горлянкою так стрімко, що він не встиг спинити його.
— Віддай портрет! — Самад кинувся за стійку, де висів, меланхолійно нахилившись, Мангал Панде. — Нащо я тільки вирішив попросити тебе… це було б неповагою, це б споганило ганьбою пам’ять Мангала Панде — повісити його в такому, в такому безбожному місці гріха!
— Ти чо?
— Віддай портрет!
— Слухай… чекай хвилинку…
Мікі й Арчі спробували спинити його, але Самад, засмучений і прибитий знущаннями за ціле десятиліття, розлючено боровся з Мікіною потужною блокадою. Вони зчепилися, але за якийсь час Самадове тіло обм’якло і, вкрившись дрібним потом, він здався.
— Слухай, Самаде, — тут Мікі торкнув Самадове плече з такою ніжністю, що Самад мало не заплакав. — Я ж не думав, що це аж так дохріна тобі важливо. Давай заново. Ми лишимо його висіти на тиждень і подивимося, як воно піде, давай?
— Дякую, друже, — Самад витягнув хусточку і поклав собі на лоба. — Я ціную. Я ціную.
Мікі заспокійливо плеснув його по лопатці:
— Хрін знає, я вже начувся про нього за всі ці роки. З таким же успіхом можна його повісити. Мені взагалі один хрін, напевне. Комсі-комса, як кажуть жабоїди. Чорт його матері в задницю, чорт розтуди-туди. Крім того, бонусна індичка влетіла мені в копійку, Арчібальде, старий. Золоті дні талонів минулися. Бідний я, бідний, скільки тягомотини за таку-то фігню…