Ти не повинен ставити мене за великого розумаку або щось на кшталт цього, мій хлопче, через те, що мій двійник сьогодні вночі наговорив тобі повну торбу того, що й на голову не налазить. Я ще не зайшов так далеко, аби стверджувати: Я і Він одна й та сама особа.
Мабуть, у країні снів я почуваюся трохи затишніше, аніж більшість інших… Я об’явився й усталився потойбіч, але для того, щоб відкрити там очі, я й далі змушений закривати їх тут, і навпаки. Є люди, яким це вже не потрібно, хоча їх дуже й дуже небагато.
Пригадуєш, що ти не бачив самого себе, і в тебе не було ні тіла, ні очей, ані рук, коли, подолавши білий шлях, ти знову вклався в домовину? Але й той школяр теж не тебе не бачив! Він пройшов через тебе, мов через яку пустку!
Ти знаєш, про що річ? Ти не прихопив туди з собою спогад про форми свого земного тіла! Той, хто може це — навчився цьому і я — той об’явиться потойбіч, спершу для самого себе. Він вибудує собі в краю снів друге тіло, що згодом унаочниться і для інших, як би дивно для тебе зараз це не звучало. Щоб це зробити, потрібні певні методи (він указав на «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі й посміхнувся), яких я тебе навчу, коли твоє тіло визріє і його вже не треба буде зв’язувати. Той, хто ці методи опанував, за виграшки сплодить примару. У деяких людей це «оприявнення в іншому світі» відбувається мимоволі й без пуття, так, що майже завжди тільки одна їхня частина оживає потойбіч, здебільшого рука. Часто-густо вона робить казна-що, бо ж голови катма… І ті, хто все це бачить, хрестяться, щоб вберегтись од диявольського наслання. Ти запитаєш: як це рука може що-небудь робити, а той, кому вона належить, не має і гадки?.. Чи ж ти не бачив, як відірваний ящериний хвіст звивається від страшного болю, а поряд любісінько сидить байдужна ящірка? Тут теж щось таке!
Світ потойбіч теж справжній (або несправжній — сказав барон майже про себе), до пари нашому, земному. Кожен із них — тільки половина, разом вони становлять одне ціле. Пам’ятаєш переказ про Зиґфріда. Його меч зламався навпіл. Підступний карлик Альберіх не міг з’єднати половини, бо був лише земним хробаком, але Зиґфрід таки це втнув. Його меч — це символ того двоїстого життя. Якщо хто прагне стати лицарем і складе його докупи, щоб вийшло одне ціле, то виявить таємницю.
Той потойбічний світ навіть реальніший за цей, тутешній, на землі. Перший — це відбиток другого, краще сказати, земний є відображенням потойбічного, а не навпаки. Що потойбіч праворуч, — він показав на своє воло, — тут ліворуч. Ну, зрозумів тепер?
Той інший був теж моїм двійником. Що він тобі говорив, я вперше дізнався тільки із твоїх вуст. Ішло це не від його знання, тим паче не від мого. Це прийшло із твого!
Так, так, хлопчику мій, не дивися на мене так здивовано! Це виходило з твого власного знання! Ще ж надто, — він ласкаво провів рукою по моїй чуприні, — зі знання Христофора в тобі! Те, що можу сказати тобі я, одна раціональна тварина іншій, просто виходить із людського рота, доходить до людського вуха й зникає, коли зогниває мозок. Єдина розмова, здатна чогось навчити, це розмова з самим собою. І те, що в тебе відбулося з моїм двійником, — це й була розмова з самим собою. Те, що може сказати тобі людина, це або замало, або забагато. Часом забігаєш наперед, часом приходиш на потрушені груші, проте щоразу тієї миті, коли душа твоя ще спить. Ну, мій хлопче, — він знову схилився над столом, — тепер глянь на себе. Ти збираєшся цілий день бігати в самій сорочці?
Офелія
Спогади з власного життя стали для мене скарбами: я сягаю по них у глибокі води минулого, коли приходить час глянути на ті перлини пам’яті, і коли випадає розраховувати на слухняну мені руку з пером, яка зуміла б їх занотувати. Тоді, щойно хлюпнуть одне за одним слова, я сприймаю їх як розповідь якогось іншого оповідача, як гру з блискучими клейнодами, що спливають крізь лагідні пальці, і минуле оживає в моїй пам’яті. Тьмяні й блискучі, темні й світлі… я розглядаю їх з посмішкою… Адже я навіки «попрощався з тілом і мечем»…
Але серед усіх інших є один самоцвіт, моя влада над яким непевна. Я не можу грати з ним, як з іншими; солодка знадлива сила матері-землі виходить від нього і проймає моє серце. Він, як олександрит, темно-зелений удень, але ні з того ні з сього червоніє, коли тихої ночі прилипаєш очима до його глибин. Як краплю крові з серця, застиглу в кристалі, я ношу його з собою, тремтячи від страху, що він раптом розтане й обпече мене — так довго я зігріваю його на своїх грудях.