Пані Аґлая увічливо приклякає, як перед вельможею, щоразу, коли я стрічаю її на вулиці, і використовує будь-яку зручну мить, щоб перекинутися зі мною слівцем і спитати про самопочуття.
Коли вона походжає вдвох з Офелією, я завжди намагаюся уникнути зустрічі, щоб нам з нею не довелося червоніти за підлесливість її матері. Точильник Мучелькнаус миттю завмирає, коли бачить мене, і, гадаючи, що ніхто його вгледить, шмигає назад у свою дірку, мов полохлива миша.
Я відчуваю, як він несказанно шкодує, що саме я, той, кого нині він ставив майже за якусь надприродну істоту, був співучасником його нічних таємниць. Тільки раз я відвідав його майстерню, поклавши сказати, що йому не випадає мене соромитись, але іншого разу я вже не наважився б це зробити.
Я хотів було сказати йому, як високо ціную те, чим він пожертвував задля своєї родини. Я хотів передати йому слова мого батька, що «кожне ремесло шляхетне, коли душа не гребує ним по смерті», і я заздалегідь потішився у своєму серці через те, яку полегкість могли б дати йому ці слова. Але не розтулив і вуст.
Він зняв з вікна ґардину й кинув її на домовину, щоб прикрити кроликів, витягнув руки, зігнув тулуб під прямим кутом і залишився в цій китайській позі, обернувши обличчя до землі, а відтак, не зважаючи на мене, як літанію, без угаву посипав, як горохом, у стінку суцільною тарабарщиною:
«Його ясновельможність, високоблагородний пане барон, звольте, вельмишановний…»
Я вийшов, наче змокла курка. Все, про що я жебонів, виявилося нісенітницею. Що б я не сказав тоді, все віддавало пихою, яке б слово не вимовив, воно миттю перетворювалося на мову «ясновельможного, високоблагородного»… Навіть найпростіші і найскромніші слова, звернені до нього, відбивалися від його рабської аури і ранили мене, наче стріла, надаючи всьому огидного присмаку поблажливості.
Навіть мій безмовний вихід викликав у мене неприємне відчуття, що це я дуюся, як жаба на лопуху.
Головний режисер Паріс — єдиний із дорослих, ставлення якого до мене не змінилося.
Мій неясний страх перед ним виріс ще більше, од нього виходив якийсь сковувальний вплив, і я був перед ним безсилий. Я відчував, що це якось пов’язано з тим, що він говорить баса і з якоюсь наказовою різкістю. Я намагаюся переконати себе, що, як на мене, нема нічого дурнішого, аніж повертати розумом у тому напрямі; що мені не випадає боятися того, як він раптом мене озве. Ну і що з того, коли він так зробить? Але щоразу, коли я чув, як він проказує щось за вікнами у кімнаті Офелії, глибокий тембр його голосу змушував мене здригнутись, і мене брав загадковий страх. Я здавався собі таким слабким і маленьким з моїм, як на сором, тонесеньким хлоп’ячим голоском! Я даремно намагаюся себе заспокоїти: бо ж він… бо ж він не знає і не може знати, що ми з Офелією одне одного кохаємо. Він просто закидає вудку, жалюгідний комедіант, на вулиці лукаво блискаючи на мене очима. Скільки б я собі це ні повторював, не можу позбутися принизливого відчуття, що він якимось чином гіпнотизує мене, і що я просто обманюю себе, намагаючись змусити себе рішуче глянути йому в очі. Це легкодухий страх перед самим собою та й годі, і від цього нікуди дітися. Часом я мрію, щоб він знову почав так само нахабно бухикати, як тоді, щоб у мене з’явилася можливість зайти з ним у сварку через огорожу. Але він, як на те, мовчав, ніби вичікуючи. Я думаю, він береже свій бас на якусь особливу мить, і внутрішньо здригаюся від думки про те, що вона заскочить мене зненацька. Офелію він узяв у шори, вона теж не має сил. Я знаю це. Хоча ми ніколи про це не говорили.
Коли ми вночі нишком забиваємося вдвох у садок перед нашим будинком біля річки, і, раюючи в любовних обіймах, ніжно шепочемося, то щоразу раптово здригаємося від жаху, щойно десь поблизу щось тихо заворушиться. І ми знаємо, що саме повсякчасний страх перед цією людиною змушує нас миттю нащулювати вуха. Жодного разу ми не наважилися вимовити вголос її ім’я. Ми злякано уникали тих тем, які могли б підвести до неї. У тому, що я щодня натрапляю на пана головного режисера, дарма, чи я навмисне затримуюсь удома ввечері чи, навпаки, притьмом вилітаю, є якась лиха доля. Я часто здаюся собі птахом, якого змія стискає у чимраз вужчих кільцях. В цьому увижається мені щось на кшталт призвістки; Паріс насолоджується впевненим відчуттям, що його мета день крізь день наближається. Я бачу це з підступного погляду його злих оченят. І що воно в нього за ціль? Гадаю, він і сам цього не знає достеменно, та й я не можу собі цього уявити. У нього є ще якийсь клопіт, і це трохи заспокоює мене. Інакше, чому він раз у раз спиняється на вулиці і, кусаючи нижню губу, заглиблюється в роздуми, коли я його поминаю? Тоді він уже не витріщає на мене очі, він знає, йому це зараз не потрібно: його душа і так вже взяла силу над моєю. Звичайно, вночі він не міг нас підслуховувати, і все ж я виснував план, щоб ми вічно не тремтіли від страху.