— На Бога! Щось сталось, Офелія? Мерщій у човен, там нам буде безпечно.
— Атож. Ходімо. Там ми, можливо, сховаємося… від нього.
«Від нього»! Вона вперше згадала про «нього»! Я відчував, як тремтить її рука, а дівочий страх перед «ним», певно, не має кінця й краю!
Я хочу повести її до човна, але вона якусь хвилю пручається, наче не може зійти з місця.
— Ходімо, ходімо, Офеліє, — кваплю її я, — не бійся. Ще трохи, і ми будемо на тому березі. Туман…
— Я не боюся, мій хлопчику. Я тільки хочу… — вона затнулася.
— Що з тобою, Офеліє? — Я обіймаю її. — Ти мене вже не кохаєш, Офеліє?
— Ти знаєш, як я кохаю тебе, Христофоре, — просто говорить вона і довго мовчить.
— Хіба ми не підемо до човна? — питаю її пошепки.
— Я так сумую за тобою.
Вона помалу посуває мене вбік, робить крок назад до лави, де ми зазвичай сиділи, і гладить її, заглиблена в свої думки.
— Що з тобою, Офеліє? Що ти робиш? Тобі боляче? Я тебе скривдив?
— Я хочу тільки… я хочу тільки попрощатися з улюбленою лавкою! Ти знаєш, хлопчику мій, ми тут уперше поцілувалися!
— Ти хочеш від мене піти? — раптом скрикую я. — Офеліє, Господи, цього не може бути! Щось сталось, а ти мені не кажеш! Невже ти думаєш, я зможу жити без тебе?
— Ні, заспокойся, мій хлопчику! Нічого не сталося! — вона тихо втішає мене і намагається посміхнутись, але, що місячне світло падає їй на обличчя, то я зауважую, що на очах у неї тремтять сльози. — Ходімо, мій дорогий хлопчику, підемо, твоя правда, ходімо в човен!
З кожним ударом весла мені стає легше на серці; що ширший простір, який відділяє нас од темних будівель, з їхніми мерехтливими, недремними очима, то надійніше захищені ми від небезпеки. Нарешті, з туману виринають кущі верби, що ними облямовано інший берег; річка заспокоюється і мілішає, і ми непомітно опиняємося під звислим гіллям.
Я витягую весла і сідаю поряд з Офелією на кормі. Ми ніжно обіймаємося.
— Чому ти журилася, моя мила? Чого сказала, що хочеш попрощатися з лавкою? Ти ніколи мене не кинеш, хіба ж не так?
— Якось-то має ж це статися, моє ти хлоп’ятко! І ця година дедалі ближчає… Ні, ні, зараз не треба сумувати… Можливо, до цього ще далеко. Нумо, викинемо це з голови.
— Я знаю, що ти хочеш сказати, Офеліє.
Мене давлять сльози, і до горла підступає клубок.
— Ти хочеш сказати, що, коли ти поїдеш в столицю і станеш актрисою, ми більше з тобою ніколи не побачимось? Гадаєш, я не тремтів день і ніч, уявляючи, як усе це буде? Я знаю точно, я не винесу цієї розлуки! Але ти сама сказала, що це станеться за рік, не раніше!
— Атож, звісно, за рік, не раніше.
— А під той час я неодмінно щось придумаю, щоб бути з тобою разом у столиці. Я впрошу свого батька, навколішках благатиму, поки він не дозволить мені вчитися там. А як стану на ноги й опаную якийсь фах, ми поберемось і ніколи більше не розлучимося! Хіба ти не любиш мене більше, Офеліє? Чому ти нічого не говориш? — питаю злякано.
За її мовчанням я вгадую її думки, і для мене це мов удар в серце.
Вона думає, що я занадто молодий і літаю у хмарах.
Я відчуваю, що це так, але не хочу… не хочу думати про те, що нам доведеться розлучитися! Я був би щасливий, якби ми хоча б на мить могли б повірити в те, що диво можливе.
— Офеліє, послухай мене!
— Будь ласка, будь ласка, помовч, — просить вона. — Дай мені помріяти!
Так ми сидимо, тісно притиснувшись одне до одного, і довго мовчимо. Човен, здається, несе течія і перед нами у ясному місячному промінні лине стрімкий піщаний берег.
Раптом вона тихенько здригається, наче збудившись від сну. Я гладжу її руку, заспокоюючи. Напевно, її налякав якийсь шурхіт. Ні з того ні з сього вона питає: «А що, коли ти мені дещо пообіцяєш, мій дорогий Христофоре?»
Я добираю слова, аби заприсягтися… я хочу сказати їй, що готовий заради неї піти на будь-які тортури…
— Пообіцяй мені, що ти мене… що, коли я помру, ти поховаєш мене біля нашої лавки в саду!
— Офеліє!
— Тільки ти можеш мене поховати і тільки в цьому місці! Ти чуєш? І більше ні душі, і ніхто не повинен знати, де я лежу! Чуєш! Я дуже люблю цю лавку! Я буду завжди там, я ніби чекатиму на тебе!
— Офеліє, прошу, не кажи так! Чому ти думаєш зараз про смерть? Якщо ти вмреш, я залишу цей світ разом з тобою! Хіба ти не відчуваєш…?
Вона не дала мені договорити.
— Христофоре, хлопченя ти моє, не питай мене, пообіцяй мені те, про що я тебе попросила!
— Обіцяю це тобі, Офелія, я присягаюся тобі в цьому, хоча не можу зрозуміти, до чого ти ведеш.