Не плач, мій милий, хороший хлопчику! Нащо плакати! Я тебе скривдила? Ходи сюди! Ну, не вішай носа! Хіба ти кохав би мене більше, якби я думала інакше? Я тебе налякала, бідолашний мій Христофоре? Знаєш, можливо, все не так вже й погано, як я описала! Може, я занадто сентиментальна і, коли дивлюся на все, то перебріхую і роблю з мухи слона. Коли день у день людині доводиться весь час декламувати монолог Офелії, від цього залишається сильний осад. У цьому жалюгідному мистецтві комедіантів є щось срамотнє, що отруює душу. Послухай, а раптом станеться небачене, дивовижне чудо, і в столиці мене зустрінуть з литаврами і трубами, і миттю… все… все… піде на лад?
Вона голосно й щиро засміялася й осушила губами мої сльози, проте ясно відчув, що вона зробила це спеціально, щоб підбадьорити мене, щоб я достроївся до тону її веселощів. До моєї глибокої печалі за нею домішувалося й інше почуття, що розривало мене на частини. Я, повен смутку, усвідомлював, що вона старша за мене не тільки, як на земний вік, ні, я був дитиною та й годі.
Весь цей час, відтоді, як ми запізнались і покохали одне одного, вона ховалася від мене зі своєю зажурою і всіма своїми муками. А я? При першій нагоді відкривав їй найменший, найдитячіший мій клопіт. У міру того, як я з жахом усвідомлював, наскільки її душа зріліша і доросліша за мою, коріння моїх сподівань таємниче обривалося.
Вона, певно, відчувала те ж саме, бо весь час гаряче й ніжно обіймала й цілувала мене, так, що раптом її пестощі здалися мені материнськими. І я кажу їй самі ласкаві й теплі слова, які лишень можу придумати, проте в мозку моєму цвяшком стримлять невизначені, але нав’язливі думки: «Я маю зробити бодай щось! Тільки лише дії можуть мене зробити гідним її! Але чим я їй зараджу? Як я можу її врятувати?»
Я відчуваю, як страшна чорна тінь підноситься в мені, як стискає моє серце щось безформне. Я чую шепіт сотень хрипких голосів над моїм вухом: «Її названий батько, цей ідіотський точильник. Це він перепона! Подолай її! Закатруп його! Хто про це дізнається? Боягуз, чого ти боїшся себе самого?»
Офелія відпускає мої руки. Вона мерзне. Я бачу, що кохана тремтить. Невже вона вгадала мої думки? Я чекаю, поки вона щось скаже, що-небудь, що дасть мені хоча б таємний натяк на те, що маю зробити.
Все чекає в мені: мій мозок, моє серце, моя кров. Навіть шепіт в моїх вухах замовк і теж чекає. Чекає, зачаївшись, з диявольською упевненістю у перемозі. Вона говорить, і я чую, як душевний холод змушує цокотіти її зуби… вона, радше, бурмоче, ніж говорить: «Можливо, ти зглянешся на нього, Янголе Смерті?»
Чорна тінь у мені раптово перетворюється на біле страшне полум’я, що охоплює мене з голови до ніг.
Я зриваюся на ноги, хапаюся за весла: човен наче тільки й чекає на цей знак. Він пливе чимраз швидше і швидше, й беручка течія жене нас до нашого берега, до Пекарської. Очі будинків знову блимають у темряві, мов жарини. Шалений потік несе нас до греблі, туди, де річка залишає місто.
Кохання надає мені сили, і я гребу просто до нашого дому. Біла піна ліпиться до облавків. Щоразу штовхаючись веслами, я відчуваю, як росте моя божевільна рішучість! Риплять у кочетах шкіряні паски: «Убий! Убий! Убий!» Відтак, присиливши човен до одного зі стовпів край берега, я беру Офелію на руки. У моїх руках вона легка, наче пушинка. Я відчуваю якусь невгамовну тваринну радість, так, наче я став наразі чоловіком тілом і душею. В одну мить я замчав Офелію у сяйві ліхтарів у темряву вузького сутіску. Там ми довго стоїмо й цілуємося, захоплені виснажливою шаленою пристрастю. Тепер знову вона моя кохана, а не ніжна мати.
Позаду нас щось зашелестіло! Я й оком не моргну: мене це не обходить! Тим часом Офелія зникає в передпокої. У майстерні точильника ще горить світло. Воно мерехтить крізь мутну шибу, за якою дзижчить токарка. Я смикаю за клямку й обережно натискаю на неї. Вузька смужка світла спалахує і миттю гасне, щойно я знову тихо зачиняю двері. Я крадуся до вікна, щоб набачити, де стоїть старий. Той схилився над верстатом, в руці у нього блискуче залізко, а між пальцями у сутінках кімнати розлітаються білі, тонкі, мов папір, стружки і мертвими зміями влягаються довкола домовин. Раптом я відчуваю, що мої коліна страшенно трусяться. Я чую, як з мене зі свистом виривається повітря. Щоб, чого доброго, не впасти і не розбити віконну шибку, я мимоволі опираюся плечем на стіну.
«Невже я справді стану віроламним убивцею? — лунає крик в моїх грудях. — По-зрадницькому, з-поза спини, вбити бідолашного старого, який наче Спаситель пожертвував усім своїм життям заради любові до моєї… до своєї Офелії!»