Хтось стукає у двері; мій батько встає, відкриває їх і каже крізь щілину шанобливо: «Ні, дідусю, ще не час. Ви ж знаєте, що Вам не можна до нього, доки я ще живий».
Те ж саме повторюється дев’ять разів.
На десятий раз я знаю точно: зараз там стоїть сам засновник роду. Я не помилився — ось він, глибокий, шанобливий уклін мого батька, який широко відкриває двері. Сам же тим часом залишає кімнату, і з важких повільних кроків, до яких домішується стукіт ціпка, я розумію: хтось підходить до мого ліжка.
Я не бачу його, бо очі мої заплющені. Якесь внутрішнє чуття підказує мені, що мені не слід їх одкривати.
Але крізь повіки я чітко, наче через шибку, бачу свою кімнату і всі речі в ній. Засновник роду відкидає ковдру і кладе мені на шию праву руку, відвівши під прямим кутом великий палець.
«Ось поверх, — проказує він монотонно, як священик молитву, — на якому помер твій дід, який чекає наразі на воскресіння. Тіло людини — це домівка, в якій мешкають її небіжчики-предки. У деяких домівках, тобто в деяких тілах людей мертві іноді пробуджуються до того, як надійде час їхнього воскресіння. Тоді-то про будинок кажуть, що в ньому оселився привид, а про людину, що в ньому сидить дідько».
Він знову натискає долонею з відведеним великим пальцем, цього разу — на груди.
— А тут похований твій прадід!
І так він пройшов по всьому тілу згори донизу: по животу, стегнах, колінах, аж до п’ят.
А коли він поклав свою руку на п’яти, то сказав:
— А тут живу я! Бо ноги — це підмурівок, на якому стоїть будинок; це — корінь, і він пов’язує людину з матір’ю-землею, по якій ти ходиш. Сьогодні день, який ступає в слід глибокої ночі твого зимового сонцезвороту. Це день, коли в тобі починають один за одним воскресати мертві.
«І я перший».
Я чую, як він сідає на моє ліжко, і з шелестіння сторінок книги, що її він час від часу гортає, здогадуюся: він читає мені щось з фамільної хроніки, про яку так часто говорив мій батько.
Тоном літаній, які присипляють мої зовнішні чуття і, навпаки, дедалі більше збуджують мої внутрішні, так, що часом почуття бадьорості стає нестерпним, у мене вникають слова:
«Ти дванадцятий, я був перший. Рахунок починається з «одного» і закінчується дванадцятьма. Це таємниця втілення Бога. Ти мав стати вершиною дерева, яка побачить життєдайне світло; я — корінь, який просвічує сили мороку. Проте коли дерево цілком виростає, ти стаєш мною, а я тобою».
Акація — це те, що в раю називається деревом життя. Ще й досі з уст в уста переходить легенда про те, що вона чарівна. Обріж її гілки, її крону, її коріння, застроми її, перевернувши, в землю і побачиш: те, що було кроною, стане коренем, що було коренем, стане кроною. Бо всі її клітини пройняті єдністю «Я» і «Ти». Тому я зробив її символом у гербі нашого роду! Тому й зростає вона, як своєрідна прикмета, на даху нашого будинку.
Тут на землі це лише образ, так само, як усі форми тут суть тільки образи, але в царстві нетлінного її називають першим серед дерев. Іноді в своїх мандрах по той і по цей бік ти почувався старим. Це був я твій підмурівок, твій корінь, твій першопредок. Ти відчував мою присутність.
Обох нас звуть «Христофор», адже я і ти — це одне і те саме.
Я був підкидьком, як і ти, і проте в моїх мандрах я знайшов Великого батька і Велику мати. Малого батька і малу матір я так і не знайшов. Ти ж, навпаки, відшукав малого батька і малу матір. А ось з Великим батьком і Великою матір’ю поки що не пощастило!
Тому я — Начало, а ти — Кінець! Коли ми зіллємось одне з одним, тоді колесо вічності для нашого роду зімкнеться. Ніч твого зимового сонцезвороту — це день мого воскресіння. Коли ти постарієш, я помолодшаю. Що більші злидні посідатимуть тебе, то багатшим буду я. Ти розплющив очі, значить, я мушу заплющити свої; ти заплющив їх, тоді я знову можу бачити. Так було досі. Ми протистояли один одному, як неспання і сон, як життя і смерть, і могли стрітися хіба на мосту сновидінь.
Незабаром усе зміниться. Час прийшов! Час твоїх злиднів, час мого багатства. Ніч зимового сонцезвороту була граничною лінією.
Той, хто не дозрів, той проспить цю ніч або заблукає в темряві. У ньому першопредок опочиватиме в могилі аж до Великого дня Страшного суду.
Одні — ті, кого називають зухвалими і хто вірить лише в тіло і уникає гріхів, боячись кривосудних розмов, — належать до незначних безрідників і зневажають свій рід, іншим просто бракує відваги, щоб вкусити гріха, вони віддають перевагу чистому сумлінню. Але в тобі тече шляхетська кров, і ти хотів скоїти вбивство в ім’я кохання. І вина, і доброчесність мають злитися в одне, бо і те, й інше лише тягар, а обтяжений ніколи не зможе стати вільним, паном, бароном.