Як нам, дітям, вихованцям притулку, виповнилося дванадцять, треба було вперше йти до сповіді.
— Ти чого вчора не ходив до сповіді? — напнув мене вранці наступного дня мокрим рядном капелан.
— Я висповідався, Ваша всечесність!
— Брешеш!
І я виклав йому, як усе було: «Стою я в церкві й чекаю, коли мене покличуть. Раптом чиясь рука зробила мені знак, і, зайшовши до сповідальні, розгледів я білого ченця, що тричі запитав мене, як мене звуть. Спершу я не здобувся на відповідь; коли той спитав удруге, я й знав, але забув, перш ніж устиг вимовити, на третій раз чоло моє вкрилося крапельками холодного поту, а язик мені усох. Я не міг вимовити ні слова, хоча все в моїх грудях кричало: «Христофор!» Певно, білий чернець це почув, адже записав ім’я в книгу, вказав на неї й вимовив: «Я відпускаю тобі всі твої гріхи, що їх ти вкусив і ще вкусиш».
На мої останні слова, вимовлені геть тихо (я не хотів, аби все це чули мої товариші), капелан затрусився, мов осичина, а тоді сахнувся, ще й перехрестився.
Тієї ж таки ночі я вперше хтозна-як залишив свій притулок, а відтак не знати як вернув назад.
Увечері я пішов на боковеньку в чому мати на світ породила, а вранці прокидаюся в ліжку одягнений від голови до п’ят, ще на чоботах відкілясь курява. У моїй сумці віднайшлися квіти: певно, я назбирав їх на гірських високостях.
Згодом це стало мені за звичай, поки не втрутилися наглядачі притулку й не всипали мені хльосту, коли не зміг пояснити, куди це зникаю упереспи.
Якось мене викликали в монастир до капелана. Священик стояв посеред кімнати поруч зі старим паном, який згодом узяв мене у прийми, і я зрозумів, що вони говорили про мої нічні мандри.
«Твоє тіло ще не дозріло. Його невільно відпускати разом з тобою. Я зв’язуватиму тебе», — мовив старий, узявши мене за руку і якось на особливий лад хапаючи повітря, подався додому.
Мені на душі похололо, бо я не зрозумів, що він має на оці.
У будинку старого над залізними парадними дверима, що їх було оздоблено великими цвяхами, проступав виритий напис: «Бартоломеус барон фон Йохер, почесний ліхтарник».
Я ніяк не міг утямити, як-то аристократ став ліхтарником. Прочитавши той напис, я відчув, як усі мізерні знання, що їх взяв зі школи, посипалися з мене, наче шматки паперу: такий сумнів узяв мене, що я вже й не знав, чи лишилося в моїй голові бодай на макове зерня здорового глузду.
Перегодом я довідався, що першому представникові роду барона, простому ліхтарнику, було даровано дворянський титул за якісь заслуги, про що він сам не відав. Відтоді на гербі фон Йохерів з іншими емблемами сусідили масляна лампа, рука й палиця, і барони з покоління в покоління щорічно одержували від міста маленьку ренту, байдуже, чи справляли вони обов’язки, запалюючи міські ліхтарі чи ні.
Вже наступного дня з баронового наказу мав я взятися до роботи.
«Хай рука твоя спершу опанує те, що згодом доведеться робити твоєму Духові, — мовив він. — Хай яким дрібненьким здасться ремесло, воно ушляхетниться, щойно його перейме твій Дух. Робота, що не намагається заволодіти душею, не варта того, щоб нею переймалося тіло».
Я дивився на старого й мовчав, адже тоді ще не розумів, що він має на оці.
— А, може, ти хотів би стати якимось крамарем? — докинув він, щиро посміхаючись.
— Завтра вранці мені знову гасити ліхтарі, чи як? — спитав я бійно.
Барон погладив мене по щоці: «Звісно, бо ж як сонце на небі, інше світло людям уже не потрібне».
Старий мав дивну звичку іноді під час нашої розмови якось по-особливому дивитися на мене; у його очах тоді світилося німе питання: «Чи зміркував ти нарешті?» або «Я страшенно гризуся, чи зможеш це розгадати?»
Тоді-то я часто відчував гаряче полум’я в грудях, наче мені нечутно підказував голос, який перше, на сповіді білому ченцеві, кричав ім’я «Христофор».
Лице барона з лівого боку було спотворено страшним волом, отож комір його сюртучини мав глибокий виріз до самого плеча, щоб не заважати рухам шиї.
Вночі, коли сюртучина висіла на спинці фотеля, мов якийсь труп без голови, мене охоплював невимовний страх; аби прогнати його геть, я уявляв, якою щирістю й люб’язністю віє від барона зазвичай. Усупереч його тілесній ваді й сливе гротескній зовнішності — його-бо сива борода, що стовбурчилася над волом, скидалася на якогось віника, — було в моєму названому батьку щось напрочуд витончене й ніжне, щось безпорадно-дитяче, щось цілком безневинне, що давалося взнаки ще виразніше, коли він гнівався й проймав очима співрозмовника крізь сильні оптичні скельця свого старосвітського пенсне.