Хай про це дізнаються всі! Хай усі мене пальцями витикають! Тільки він один не повинен нічого знати…
Батько м’яко кладе руку на мій лоб, дивиться в очі з любов’ю і ніжністю і мовить:
«Не бери в голову, мій милий хлопчику! Забудь про все, що тебе мучить. Вважай, що це була пропасна маячня. Скоро ти одужаєш і знову пожвавішаєш!»
На слові «пожвавішаєш» батько запнувся, і я відчув, що він знає, скільки горя і страждань готує мені майбутнє.
Я і сам про це здогадуюсь.
Невже Офелія вже поїхала, а він про це знає? Питання ось-ось зірветься з мого язика, проте я його ковтаю. Мені здається, що я заридаю ридма і звалюся на землю, коли він відповість ствердно. Зненацька він починає квапливо і гарячково бубоніти про все, що могло б, на його думку, розважити мене і направити мої думки на інший лад. Я ніяк не згадаю, коли ж розповів йому про нічні навідини нашого першопредка уві сні чи це було явма? Але, мабуть, колись я таки зробив це. Коли ж ні, чого б він заговорив зі мною на ту ж таки тему?
Ані на мить не замислившись, він звів голос:
«Ти ніколи не зможеш позбутися смутку, доки не долучишся до тих, хто «розпустив своє тіло». Ніхто на землі не зітре написане в Книзі Долі. Сумно не те, що багато людей катується, сумно те, що муки їхні за високим рахунком залишаються безглуздими. Це їм на кару за якесь мерзенство, можливо, вчинене у котромусь із попередніх життів!
Ми можемо уникнути цього страшного закону відплати й покарання, тільки коли сприйматимемо події з думкою: «Все це діється з однією-єдиною ціллю: збудити в нас духовне життя!» Що б ми не робили, у всьому маємо керуватися цим засновком! Духовне ставлення до дії — це все; дія сама по собі — це ніщо. Страждання тільки тоді буде розважним і дасть плоди, коли ми дивитимемося на нього саме такими очима. Повір мені, в цьому разі ти не тільки легше терпітимеш біль, — він швидше стишиться, і за певних умов перетвориться на свою протилежність. Часом те, що діється в таких випадках, межує з чудом, при цьому відбуваються не тільки внутрішні зміни, — якимось дивом змінюється й зовнішня доля. У скептиків таке твердження, звісно, викличе посмішку, проте вони готові кпити з чого завгодно…
Можна сказати, що душа не терпить, коли ми заради неї страждаємо більше, аніж ладні витримати».
«А що слід розуміти під «оживленням десниці»? — питаю я. — Це просто початок духовного розвитку або ж ідеться про якусь іще мету?»
Мій батько на хвилю замислився.
— Як тобі все пояснити? Про це можна говорити тільки за допомогою образів. Як і всі тілесні форми, члени нашого тіла — лише символи певних духовних понять. Десниця — це, так би мовити, символ вправності, дії, творення. Коли наша рука духовно оживає, це означає, що ми стали творцями, творцями «потойбіч», тоді як раніше ми бували там лише уві сні. Так само справа стоїть зі «проказуванням», «писанням» і «читанням». Говорити, з земного погляду, — це щось переказувати, тобто чимось ділитися. Чи зробить з цього свої висновки той, з ким ми ділимося, залежить тільки від нього самого. З «духовною» мовою все не так. Тут ніхто нічого не переказує, бо кому тут щось перекажеш, коли «я» і «ти» там — одне й те саме?
«Говорити» з погляду духовного означає творити. Це магічне зі-з’явища-звання. «Писання» тут на землі — це минуще нотування якоїсь думки. А «потойбіч» писати означає викарбовувати думки на скелі вічності. Тут на землі «читати» — це опановувати сенс написаного. А там, у потойбічному, «читати» — це пізнавати великий незмінний закон і діяти згідно з ним в ім’я єдиної гармонії! Але як на мене, мій милий хлопчику, що, поки ти ще геть не одужав, нам не випадає говорити про такі мудрощі!
— А що, коли ти розкажеш мені про мою матір, батьку? Як її звали? Я ж про неї нічогісінько не знаю! — раптом зірвалося питання з моїх уст.
Було вже запізно, коли я помітив, що роз’ятрив рану в його серці. Розхвилювавшись, він почав ходити сюди-туди по кімнаті і рвав слова.
— Дитятко моє дороге, звільни мене від клопоту оживляти минуле! Вона кохала мене. Так, я це знаю. А я… а я кохав її так невимовно…
Зі мною трапилося те ж таки, що і з усіма нашими предками. Все, що пов’язано з жінкою, було для нас, чоловіків з роду фон Йохерів, мукою і приреченням. Ані ми до цього не привинились, ані наші матері. Крім того, як ти знаєш, у нас завжди народжується хіба один син, і на цьому наш шлюб закінчується, так наче в цьому і полягає єдиний його сенс. Ніхто з нас не був щасливий у шлюбі. Можливо, тому, що всі наші дружини були або занадто молоді, як моя, або значно старші за нас.