Якась світла стрічка тягнеться до мене. Біле застигле обличчя з заплющеними очима суне плесом, як відображення в люстрі.
Відтак я витягую небіжчицю з води і кладу її в свій човен. Глибоко в м’якому чистому піску перед нашою улюбленою лавкою на ложі з ароматного квіту акацієвого кладу її і накриваю зеленим гіллям. Лопату я закинув десь у річку.
Самотність
Я гадав, що вже наступного дня чутка про смерть Офелії покотиться нашим містом і охопить його, мов яка пожежа — ліс. Одначе спливав тиждень за тижнем, а нічого не мінялось.
Урешті-решт я збагнув: Офелія пішла з життя, не сказавши про це нікому, крім мене. Тож я був єдиною живою істотою на землі, яка знала про її смерть.
Мене наповнювала якась дивна суміш невимовної самотності і відчуття внутрішнього багатства, яким я ні з ким не міг поділитися.
Всі люди навколо мене, і навіть мій батько, здавались якимись фігурками, повирізуваними з паперу: так, наче вони взагалі не мали ніякої притоки до мого буття і були лише декораціями.
Коли я годинами сидів на лавці в саду, зігрітий постійної близькістю Офелії, то зазвичай уявляв: тут, під моїми ногами, спочиває її тіло, що його я так палко кохав! І при цьому на мій великий подив я не відчував болю ні на крихту…
Якою тонкою й вірною була її інтуїція, коли, пливучи зі мною на човні, просила вона поховати себе тут і жодній душі про це місце — ні словечка. Тим-то наразі тільки ми вдвох — вона потойбіч, а я тут, на землі — знали про це, і ця таємниця так глибоко нас з’єднувала, що я не мав смерть Офелії за її тілесну небутність.
Коли я уявляв собі, що вона могла б опочити не тут, а на міському цвинтарі, під якимось надгробком, оточена небіжчиками, заплаканими кревняками, — ця проста думка, як гострий клинок, вганялася мені в груди і проганяла відчуття духовної близькості з нею ген-ген за обрій.
Непевне відчуття, яке говорить, що смерть це тільки темна перешкода, а не нездоланна прірва між видимим і невидимим, незабаром поступилось у моїй душі твердій упевненості в тому, що вона перетвориться на ясне знання, коли люди ховатимуть близьких не на громадських цвинтарищах, а в місцях, про які знатимуть і вхожатимуть лише вони. Коли мені і справді ставало самотньо, я згадував ніч, коли сховав у сиру землю тіло Офелії.
І мені здавалося, що я поховав тоді сам себе, і тепер я тільки якась примара, що блукає по світі і не має нічого спільного зі звичайними людьми з плоті і крові.
Бували миті, коли я казав собі: ти це більше не ти; якась інше істота, народження і буття якої загубились у пітьмі століть, коли тебе ще не було і в помислах, нестримно, дедалі глибше проникає в тебе, захоплює твою оболонку, і незабаром від тебе взагалі нічого не залишиться, крім спогаду, що вільно ширяє у світі минулого і буде для тебе досвідом цілком незнайомої тобі людини.
«Це в мені воскресає першопредок», розумів я. Коли я дивився на хмари, часто перед моїм поглядом вставали картини незвіданих земель і непередбачуваних краєвидів, з кожним днем виникали частіше і маячіли чимраз довше.
Я чув слова, вловлюючи їх якимось внутрішнім органом, і вони здавалися мені зрозумілими. Я сприймав їх, як земля приймає і зберігає насіння, щоб потім виростити його. Я переживав їх так, ніби хтось говорив мені:
«Одного разу ти зрозумієш ці слова в Істині».
Ці слова виходять із вуст по-чудернацькому вбраних людей, яких чогось ставлю за старих знайомих, дарма що, звісно, я не міг бачити їх у цьому житті. Хай ці слова і з’являються десь ген-ген, в давньому минулому, вони наздоганяють мене, ні з того ні з сього заново народжуючись у сьогоденні.
Я бачу гірські пасма, що здіймаються до небес; їхні вкриті кригою піки сягають значно далі, протинаючи пелену хмар і зникаючи хтозна-де.
«Це дах світу, — кажу я собі, — загадковий Тибет». Відтак стеляться довкруж безкрайні степи з верблюдячими караванами; азіатські монастирі, що скніють у безнадійній самотині; жерці в жовтих шатах з буддійськими ритуальними млинками в руках; скелі, в яких витесано гігантські статуї сидячого Будди; річкові потоки, які виринали з нескінченності і текли в нескінченність; береги краю лісових пагорбів, вершини яких були пласкі, наче столи, як ніби їх обчикрижили жахливою косою.
«Це краї, речі, люди, — думав я, — що їх, певно, бачив ще засновник мого роду, коли він ще мандрував по світу. Зараз, коли він вселяється в мене, його спогади стають і моїми».
Коли у неділю стрічав я молодих людей, моїх ровесників, і навіч бачив їхню закоханість і життєрадісність, то чудово розумів те, що вони переживали, проте в моїй душі мене панувала цілковита холоднеча.