Я здогадався: і те, й інше він приніс з нижніх поверхів будинку.
Стіл був накритий білосніжною скатертиною. На ній стояли тільки срібний свічник із запаленими свічками і посудина, в якій курилися пахощі.
Я помітив, як батько заточився, намагаючись дати собі раду з хрипінням і хотів кинутися до нього, щоб підтримати, проте він зупинив мене, витягнувши руки:
— Ти чуєш, вони йдуть, Христофоре?
Я наставив вуха, та ніде і мушка не забриніла.
— Бачиш, як відчиняються двері, Христофоре?
Я зиркнув на двері, але як на мої очі, вони були зачинені.
Мені знову здалося, що батько ось-ось упаде, але він ще раз випростався, і в його очах спалахнув якийсь особливий блиск, якого я досі в них не бачив.
— Христофор! — скрикнув він раптом металевим голосом, аж мене пересмикнуло. — Христофоре! Моя місія вже на скінчу. Я тебе виховував й оберігав, як мені наказувано. Підійди до мене! Я хочу дати тобі знак!
Він схопив мене за руку і сплів свої пальці з моїми в особливий спосіб.
— Ось так, — тихо звів мову батько, і я почув, як він дихає чимраз швидше, — зв’язані між собою ланки великого невидимого ланцюга. Без нього ти небагато зможеш. Але якщо ти будеш його ланкою, ніщо перед тобою не встоїть, бо сили нашого Ордену стануть тобі у пригоді аж до найдальшого куточка Всесвіту. Слухай мене: яку б форму у царстві магії ти не зустрів, жодній не довіряй! Влада пітьми може прибрати будь-якої форми, навіть форми наших учителів. Навіть це рукостискання, якого я наразі тебе навчив, вони можуть відтворювати зовні, щоб тебе змилити.
Але не вміють вони іншого — їм не дано залишатися невидимими. Якщо б сили Пітьми спробували в невидимому світі злучитися з нашим ланцюгом, тієї ж таки миті вони б розсипалися на атоми!
Він повторив таємний знак: «Запам’ятай як слід цей потиск руки! Якщо з іншого світу тобі з’явиться привид, і навіть якщо тобі здасться, що то я, попроси його потиснути тобі руку! Небезпек у світі магії повно!»
Останні слова перейшли в хрип, батьковий погляд затягнула імла, а підборіддя впало йому на груди. Ні з того ні з сього віддих у грудях запинився; я підхопив його на руки, обережно поклав на ліжко і стояв біля його тіла, аж зійшло сонце. Його десниця лежала в моїй, пальці були з’єднані у таємному потиску, якого він мене навчив.
На столі я знайшов записку, а в ній вичитав таке:
«Поховай моє тіло в мантії і з мечем поряд з моєю улюбленою дружиною. Хай капелан відправить месу. Не задля мене, бо я живий, а щоб йому було спокійніше на душі: він був мені відданим, дбайливим другом».
Я взяв меч і довго його розглядав. Він був зроблений з червоного залізняку, так званого «кривавика», руди, з якої часто-густо роблять персні з печаткою. За дідів-прадідів його викував, вочевидь, якийсь азійський майстер. Руків’я, червонувате й тьмяне, нагадувало верхню частину тулуба людини, і рука різьбяра дотримала всіх приписів умілості. Дві спущені донизу зігнуті у лікті руки утворювали держак, а людська голова правила за маківку. Обличчя мало виразні монгольські риси: обличчя спорохнілого діда з довгою обрідною бородою, як малюють портрети китайських святих. На голові у нього була шапка з навушками якоїсь химерної форми. Тулуб, позначений хіба що штрихами, переходив у блискучий відшліфований клинок. Одлито або викуто все було з одного надібка.
Невимовно дивного почуття зазнав я, взявши той меч до рук — відчуття, наче з нього заструменів потік життя.
Сповнений страху і побожної покори, я знову поклав його поруч з померлим.
«Можливо, це один із тих мечів, який, як каже леґенда, колись був людиною», — сказав я собі.
Будь благословенна, Царице Милосердя!
Ізнову спливли місяці.
Злі чутки про мене давно замовкли; люди в місті вважали мене за незнайомця, вони заледве мене помічали: занадто довго я разом з батьком просидів удома, нагорі під дахом, і носа не потикаючи в місто. Коли я повертаюся думкою у той час, мені просто в голові не вкладається, як моє дозрівання з юнака на дорослого чоловіка відбувалося в чотирьох стінах, на відрізі від зовнішнього світу.
Я абсолютно не пам’ятаю окремих деталей, того, приміром, що, певно, десь у місті мені доводилося купувати собі нове вбрання, туфлі, білизну і тому подібне…
Моя душа змертвіла так глибоко, що події повсякденного життя не залишали ні найменшого сліду в моїй свідомості.
Коли уранці наступного дня після смерті батька я вперше знову вийшов на вулицю, щоб як слід наготуватися до похорону, я був вражений, як усе змінилося: залізні ґрати закривали прохід у наш сад; крізь її штаби я побачив великий кущ акації там, де одного разу посадив пагін; лавка як у землю запалась і на її місці на мармуровому постаменті стояла позолочена статуя Божої Матері, уквітчана і вкрита вінками.