— Хочте вірте, хочте не вірте, пане Білий, але я додам до цього гамана ще два таких, якщо ви візьметеся за це діло.
Що й казати, загалом мені і так, і сяк було б корисно щезнути з міста на кілька тижнів, а тут така оказія — і зарібок незлецький. Три гамани червінців — чи не диво! Якби мені було років двадцять — мчав би вже збиратися в дорогу. Та мені було вдвічі більше. І досвід нашіптував, що добра від цього діла не жди.
— Я б, може, і взявся, пане сотнику. Та річ у тім, що — хоч які б докази я знайшов, — ви вимагатимете від мене лише одного: довести вину Хоми Брута, якого ви вже давно осудили. А я в такі ігри не граюся. Якщо вже беруся за діло, то зважаю тільки на факти, а не на кількість гаманів, набитих золотом чи на переконання родичів жертви. Тож моє вам шанування, як то кажуть…
Я підвівся, збираючись вийти. Здалося, з сотникових очей сипонули іскри: чи то зі злості, чи то від сліз.
— Але хіба став би тікати невинуватий? — запитав Назар.
— Ну… Правду кажучи… — я обернувся. — Втекти напередодні людського судилища… А якщо ще й уявити вашу дочку… хай Бог милує… яка повзала, як ви кажете, по підлозі…
Звісно, він усе розумів. Я відчинив двері й побачив двох його мугиряк — Котелка і Кислу Пику, — які загородили мені прохід.
— Тоді ми відвеземо вас силоміць, — сказав з-за моєї спини сотник.
Розділ 4
— Он воно як… — вихопилось у мене.
І, перш ніж вони встигли рипнутися, щосили заїхав Кислій Пиці межи ноги. Квакнувши, він зігнувся і впав додолу. Котелок, як досвідчений борець, кинувся плечем мені в живіт, щоб схопити за стегна. Я встиг відскочити й обхопити його шию, та сили були нерівні. Сотник вчепився за мене ззаду: його напрочуд сильні пальці давили мені на лице, підбиралися до очей — довелося замружитися. Ще мить — і вони заштовхають мене назад у номер. А звідти вже зможуть винести — скажімо, у скрині, або ж загорнувши в килим. Треба терміново щось утнути. І я, наче недорізаний, заволав:
— Пожежа!!! Пожежа!!! Рятуйся, хто може! Поже-е-ежа!
Я зумів штурхнути сотника ліктем під дихало, його руки вмить відлетіли з мого лиця, і я розплющив очі. Котелок сунув на мене, наче дикий кабан, — довелося вчепитися обома руками за одвірок. Кисла Пика, хоч і крехтів, але зводився на ноги. Певно, сотник за хвилю теж оговтається… Опустивши руки, я відскочив у номер. Ризиковане рішення. Я був за крок від поразки, але Котелок таки не втримав рівноваги і загримів на підлогу.
— Поже-е-ежа! — знову загорлав я, пробігшись просто по спині розкаряченого на підлозі Котелка.
Інші постояльці — хоч їх було небагато — почали визирати з прочинених дверей і здивовано оглядати коридор. Сотник відчайдушно спробував знову затягнути мене в номер, обхопивши ззаду, але мимоволі тільки допоміг мені: я легко перекинув його через стегно, просто в обійми довготелесому.
— Ось тобі, вайло! — вигукнув я і чимдуж побіг коридором, де вже стовбичило з добрий десяток людей.
«Вирвався!» — подумав я. З’ясувалося — передчасно. Ззаду пролунав слабкий, аж жалісливий, голос старого:
— Злодій! Держіть злодія! Шахрай!
І цей тихий вигук пролунав для розгублених пожильців, які так і не побачили ні диму, ні вогню, як заклик протоієрея. Вмить забувши про пожежу, коридором прокотилася багатоголоса луна: «Держіть злодія!». Якийсь вусань у спідній білизні кинувся мені навперейми. Я примудрився ухилитись від нього, а потім збагнув, що старому сотнику нелегко буде довести свої слова, адже навіть мій пістоль — і той забрали його посіпаки.
— Заспокойтеся, панове! — вигукнув я, зупинившись і розвівши руки. — Не ламайте дров! Цей чоловік — небезпечний аферист! А в мене у кишені — тільки гривеник для візниці, можете переконатися.
Мовлячи це, я раптово відчув, що кишеня мого сюртука якось поважчала. Невже…
— Мій гаман із червінцями, — плаксиво сказав сотник, удавано, хоч і доволі вдатно, задихаючись. — У нього… У правій кишені…
От же старий чортяка! Підкинув! Спершу я хотів було кинути цей чортів гаман на підлогу, та вчасно схаменувся, бо промовистішого зізнання в крадіжці годі вигадати. Вусань у спідньому накинувся на мене зі спритністю переляканої жаби, тож довелося облишити всі надії на чудесний порятунок. Я відскочив на добрих три метри й кинувся навтьоки. Весь набрід попер за мною, наче хорти на ловах.
Ось я вже на сходах, долаю їх кількома стрибками. Та посеред вестибюля, насторожені ґвалтом, на мене вже чекають метрдотель і двійко коридорних. Промайнула примарна надія, що зможу вдати, начебто натовп женеться за кимсь іншим. Але викриваю сам себе, занадто стрімко встрибнувши в залу. Швейцар, який трохи раніше і не подумав відмовитися від моїх чайових, перший скидає руку з вигуком: «Держіть його!».