Я озираюся. Люди котяться сходами вниз, як горох, і вже подолали один прогін. Кисла Пика пхається наперед, рухами спритного плавця розкидає всіх, хто опиняється в нього на шляху. Я вискакую на поруччя, підстрибую й хапаюся за стійки горішнього прольоту. Страх, що охоплює мене чимраз дужче, додає сили та рішучості. Кілька рухів — і я вже нагорі, за спинами натовпу.
Передні, помітивши мій маневр, вмить кинулися назад, хоча решта переслідувачів іще бігли донизу, — здійнялась веремія. Вусань у спідньому бадьоро підскочив, повторивши мій викрутас, але я від щирого серця затопив у його огидну фізію, щойно вона вигулькнула над поруччям. Він лантухом гепнувся вниз і, якщо вірити галасу, добряче причавив іще кількох.
З коридору другого поверху сунули сотник і Котелок. Цього хлопця, що його силу ще не встиг забути, варто було стерегтися — і я ринув на третій. Він одразу ж, покинувши старого, влупив за мною.
Пустий коридор закінчувався вікном. Усе наче й добре, але ж — третій поверх, а я не міг пригадати, чи були зовні на цій будівлі якісь піддашки, щоб на них вискочити. Ще жевріла надія на широкий карниз, тож я побіг. Подолавши більшу частину шляху, помітив праворуч невеликі дверцята, не більш як метр заввишки. Аби тільки це було те, про що я подумав!
Нахилившись, натиснув на ручку, — й аж серце замліло від радості: коридорні кидали сюди брудну білизну. І — я не вірив своїм очам — верейка внизу була повна-повнісінька. Озирнувся. Котелок був за кілька метрів й уже готувався мене схопити. Якщо я помилився щодо верейки, то з такої висоти… А втім, хіба маю вибір?
Закинувши ноги в прохід, прослизнув у вертикальну, обшиту металевими листами шахту. Вона була доволі вузька, тож ліктями і розкаряченими коліньми я вперся в гладкі стінки, щоб уповільнити падіння. Та все одно прослизнув доволі швидко. Опинившись внизу, щосили вперся в стінки краями шкіряних підошов, сяк-так пригальмувавши. Врешті-решт м’яко плюхнувся в брудні простирадла.
З верейки виліз незграбно, проте швидко — просто вивалився звідти, трохи забивши плече об кам’яну підлогу. Згори вже долинав скрегіт черевиків — то спускався Котелок. Відштовхнувши верейку вбік, я нишпорив очима довкруг. На стіні, поміж двох великих мидниць, висіла пральна дошка.
Котелок неоковирно зістрибнув на підлогу і, здається, підвернув ногу, бо голосно зойкнув й одразу впав. Я замашно вгатив його пральною дошкою по потилиці. Хоч як це дивно, він іще й спробував підвестися. Довелося зацідити йому вдруге, а потім ще й утретє. Котелок навіть не зомлів — лише кректав і намагався звестись на ноги.
Я кинувся до виходу. Двері підвалу були незамкнені. Вискочив у якийсь чорний хідник. Десь поруч, якщо вірити запахам і звукам, була кухня. Вихід — праворуч, а ліворуч — вікно на вулицю. Я побіг до нього. На щастя, досить було легкого поштовху — й вікно подалось. Вискочивши надвір, опинився у вузькому проїзді між будівлями, що вів із вулиці на подвір’я готелю. Оправивши на собі одяг, я без поспіху, немов на прохідці, вийшов на Фундуклеївську й звернув у протилежний від готелю бік.
Та якби я і далі так неквапно прошкував порожнім тротуаром, хтось неодмінно вибіг би з готелю й помітив мене. Тому, дійшовши до першого-ліпшого ресторанчика, я тим-таки розміреним кроком увійшов досередини.
Дзвіночок на дверях лагідно оповістив про мою появу, і я переступив поріг. Невелика зала, заледве на півдюжини маленьких столиків. Єдиний відвідувач у кутку саме згортав газету, збираючись іти. Ставний бородань поважного віку за шинквасом, вочевидь, був господарем ресторації. Й більше нікого.
Примостившись біля стійки, я попросив чашку кави. Гривеника в моїй кишені однак не вистачило б на щось інше. Та мені й кави цілком стане, щоб пересидіти метушню в готелі.
Втупившись поглядом у відполіровану дубову поверхню, намагався дати лад своїм розхристаним думкам. Раптом знову озвався дзвоник при вході — хтось прийшов чи, може, вийшов. Я навіть не озирнувся, про всяк випадок, а ще нижче опустив голову. Промайнула думка, що це, мабуть, вийшов отой чоловік з газетою. Аж раптом хтось сів поруч зі мною, поклавши лікті на шинквас. Я насторожився. Принаймні він був сам. І, якщо на те воля Божа, — не по мою душу…