— Ви переховувались у ресторані, щоб вас не зловили з чужими червінцями у кишені? — запопадливо уточнив пристав.
Я похитав головою. Цілковите безглуздя.
— Послухайте, я розумію, що свідчу нібито проти себе. Та якщо дочекаєтеся вашу людину і потвердите мою особу, то вам буде легше вірити моїм словам. І тоді я спробую ще раз вам усе пояснити.
Пристав зітхнув, саркастично звівши брови.
— Як скажете, шановний, — він узяв зі столу мідний дзвоник і покалатав.
Увійшов якийсь поліціянт із перебинтованою рукою.
— Панасе, — сказав пристав, — виведи цього пана, допоки вернеться Григорій із Притисько-Микільської. А сам приведи до мене того старого…
Поліціянт натомість стояв сам не свій: він не слухав пристава, навіть не дивився в його бік, а, витріщивши очі й роззявивши рота, прикипів поглядом до мене.
— Що таке? — запитав пристав, помітивши, що говорить у пустоту. — Що з тобою, голубе?
Тільки тепер я здогадався, у чім річ, та було вже пізно.
— Це він!!! — залементував поліціянт і реп’яхом вчепився в мій рукав, аж затріщало сукно. — Це він спалив нашого Миколу!
— Тихо, Панасе, — сказав пристав, підвівшись.
— Це ж його ми мали схопити у притоні Лисиці!
У двері проштовхалося ще двоє поліціянтів — збіглися на крик забинтованого.
— Коли він пожбурив у нас лампою, я за крок стояв, пане приставе! — поліціянт і не думав втихомирюватися, він виставив забинтовану руку як свідчення своєї правоти. — У пана Марініча вся голова… А Микола — відразу, як той смолоскип…
Йому перехопило віддих, і далі він лише пихкотів, відчайдушно вчепившись за мій рукав.
— Як цікаво все складається… — процідив пристав. — Надіньте-но на нього закови.
Один з поліціянтів вийшов. Я прокашлявся і спокійно сказав:
— По-перше, почати б з того, що пожежу влаштував не я. Це зробив один із друзів Лисиці. Запишіть: його звати Томаш Болгар…
— Що ж ти брешеш, сволото така! — закричав поліціянт із забинтованою рукою. — Не вірте йому, пане пристав, він знаний шахрай!
Та пристав навіть не подумав узятися за перо.
Принесли кайданки і мене хутенько закували.
— Панасе, — батьківським тоном сказав пристав. — Він уже не викрутиться, не хвилюйся. А зараз — залиш нас удвох.
Панас вийшов. Мені здалося, чути було, як він скреготав зубами.
— Вислухайте мене, пане пристав, — почав я.
— Звісно. І вислухаю, і запишу, як ви просили.
— Усю цю легенду про шахрая — це я сам вигадав, присягаюся! І якраз пристав Марініч — та людина, яка може підтвердити кожне моє слово! Адже ми вдвох і придумали цей план, за яким він мав увірватися в лігво Лисиці й визволити мене, буцімто арештувавши, а я на той час збирався виграти в карти кольє, що його вкрали в графині Завадської!
Більшу частину цієї тиради я проторохтів так, ніби за мною вовки гналися, — боявся, що будь-якої миті пристав накаже мені замовкнути.
Перевівши дух, я дивився на пристава і намагався збагнути, повірив він чи ні. Але він так і не відповів, бо в двері постукали й на порозі показався ще один поліціянт. Він поклав на стіл пристава ключ од моєї квартири.
— Дякувати Богові, — видихнув я. — Зараз ви переконаєтеся, що я не брешу.
— Документи привіз? — запитав пристав.
Поліціянт похитав головою і шморгнув носом.
— Пожежа там — усе палає! Вже годину погасити не можуть. А ось це було зовні прибите, біля дверей.
— Як це — пожежа?! — вихопилось у мене.
Поліціянт пропустив мій вигук повз вуха. Він витягнув з сумки й поклав на стіл лисячий хвіст. Враз мені стало важко стояти, наче підлога раптово похилилася, і я сів.
Пристав узяв хвіст і крутив його в руках.
— Так ви, дорогенький, кажете, що тирло Лисиці спалили не ви? — з притиском запитав він, піднявши правицю із затиснутим у ній хвостом, ніби я міг його досі не помітити.
— Просто запитайте у пристава Марініча, — втомлено сказав я. — А ще краще, приведіть його сюди, щоб він усе підтвердив.
— Пристав з кримінальних справ Мирослав Марініч, — крижаним тоном відповів він, — помер сьогодні вранці від тяжких опіків. До тями він так і не прийшов.
Коли мене вивели з кабінету, за столом, де зазвичай люди пишуть свої скарги, сидів сотник. Він перераховував висипані гіркою червінці зі свого гамана, — перш ніж написати розписку про повернення краденого. Сотник ворушив губами і кивав головою, наче вітався з кожною монетою, — він завершував підрахунок і за якусь секунду неодмінно сказав би, що все гаразд, проте я випередив його.