— Там бракує майже половини, — заявив я. — Можу розказати, де заховав.
Поліціянт, який стежив за процедурою, здивовано витріщився на мене. Та по-справжньому сторопів, звісно, сотник, який щойно закінчив рахувати.
— То кажіть уже, — озвався з-за моєї спини пристав, який вийшов зі свого кабінету, почувши моє «зізнання».
— Скажу, але тільки панові сотнику, — відповів я. — Сам на сам.
Мене завели до камери, прикували до кільця в стіні, й тільки тоді пропустили сотника.
— Що ви замислили? — запитав він, щойно причинилися двері.
— Витягніть мене звідси, і тоді я — добре вже! — допоможу вам, аферистові старому, знайти вбивцю вашої дочки! — сказав я.
— Я саме збирався вам це запропонувати, — задоволено вишкірився сотник. — Просто скажу їм, що сам помилково засунув гаман у кишеню вашого сюртука, сплутавши зі своїм, та й вже…
— Кажіть, що хочте, але тепер самих лише слів замало… Ви ж обіцяли мені три гамани червінців, так?
Він кивнув, але якось невпевнено.
— Чудово. Тоді один із них вам доведеться витратити, щоб мене звільнити, а я й за два попрацюю. Ось що треба зробити…
Він перебив мене.
— Навіщо витрачати, якщо…
— Бо тепер мене обвинувачують ще й у вбивстві!
Сотник вирячив очі.
— Це не ваше діло, — відповів я, випередивши його запитання. Та сотник мовчки чекав на мої пояснення.
— До вбивства я не маю жодного стосунку. Як і до ваших червінців. Але ж для пристава я тепер — злодюга. Здогадуєтеся, завдяки кому? Тому до мене тепер стільки ж довіри, як до тої повії, яка пнеться довести, що вона незайманка. Отже, насамперед ви маєте потвердити, що я — це я. Розкажіть їм усе. Як збиралися найняти мене для важливого розсліду. Як стежили за мною цілий місяць і врешті переконалися, що я таки добрий сищик. Не скупіться на мадригали. І, насамкінець, не забудьте поручитися за мене. А поручительство своє підкріпіть гаманом червінців. Зробите?
— Є одна трудність, — він глипнув на мене якимсь дивним, винуватим поглядом.
— Я конче маю запитати, яка саме? Чи так скажете?
— Цей гаман червінців — усе, що я маю. Всі мої гроші. Більше нема. Я… Я збрехав, але тільки ради того, щоб ви погодилися знайти вбивцю моєї дочки…
Я гарячково обмірковував інші варіанти, хоча їх, схоже, не було.
Пристав бачив гаман, і на менший хабар не погодиться…
— Гаразд, — сказав я. — Якщо витягнете мене, я знайду вбивцю задурно.
Сотник зазирнув мені в очі, — певно, намагався второпати, чи можна вірити цій обіцянці.
— Слово честі, — додав я. — Єдина умова: я шукатиму не Хому Брута, а вбивцю, хоч би хто він був. Згода?
— Це одне і те ж, — усміхнувся старий.
— То вже, як знаєте, а я своє слово сказав.
Сотник поплескав мене по плечу і вийшов.
Хтось наполегливо торсав мене за рукав.
— Пане Білий!
Я розплющив очі. Це був пристав.
— За вас поручилися. Можете йти. Тільки швидко.
Поліціянт загримів ключами і вивільнив мої руки від заков. Була глупа ніч. Пристав вийшов, не замкнувши дверей. Я поспішив услід і плентався за ним до самого виходу.
Пристав сам відчинив переді мною двері. Я вийшов і озирнувся, — не міг вирішити, чи варто казати йому «спасибі». Та він уже квапливо зачиняв двері відділку. На бруківці стояв великий і трохи пошарпаний тарантас, запряжений четвіркою коней.
Дверцята прочинилися, і зсередини до мене заклично махнув рукою Котелок. Ну, що ж… Їдьмо.
Я заскочив усередину, і тієї ж миті тарантас рушив.
Частина 2
Розділ 6
Світало. Тарантас підкидало на звивистій дорозі між мальовничими пагорбами. Час до часу далеко ліворуч зблискувала на сонці тоненька стрічечка Дніпра. Котелок і Кисла Пика куняли. Сотник не спав — дивився у вікно. А правив четвіркою мій знайомець Томаш.
— Далеко ще? — запитав я сотника.
— Майже приїхали.
Я випростав ноги і покрутив шиєю. Тарантас, як і належить його роду-племені, всередині був оздоблений просто, мав досить незручні сидіння.
— А як хутір називається?
Сотник поглянув на мене, наче вагався, чи варто казати, та врешті відповів:
— Білий Попіл.
— Як?!
— Багато хто дивується, — стенув він плечима.
— Саме Білий Попіл? Не Білопіль і навіть не Білопілля?
— Ні. Саме Білий Попіл, — сотник примружив очі, він не мав охоти до подальших роз’яснень.