— Ну й назва…
Я теж намагався подрімати, та сон як рукою зняло. Мій погляд блукав десь за вікном, а перед внутрішнім зором пропливали події дня вчорашнього. Чомусь згадав про хрестик, що його мені дав Томаш, і спогад цей — не знати, з якої причини, — сповнив мене смутком.
Ця подорож була для мене всього лише відплатою за звільнення з-за ґрат. Хоча ці люди дещо знають про моє минуле… І не соромляться використовувати це ради свої мети.
Дорога круто повернула, і ми виїхали на сільську вулицю. Тарантас лишав по собі пелехаті хмари пилюки. Дрібною курявою було рівномірно вкрите лопушиння при дорозі й листя фруктових дерев над огорожами. Пилюга була дуже світла, майже біла…
— Ось чому Білий Попіл! — здогадався я. — Це через пилюку?
Сотник розплющив очі, поглянув у вікно й кивнув.
— То ми приїхали? — поцікавився я.
— Майже. До маєтку ще півтори версти.
Я зацікавлено визирнув на вулицю. Як на хутір, Білий Попіл був чималий. Єдина широка вулиця вела до церкви, де перетворювалася на невеликий майдан, мощений кругляком. Помітив людей, які припадали до парканів — поглянути, хто це їде. Мене трохи збентежили їхні недобрі обличчя й занадто похмурі погляди: ані натяку на усмішку чи простацьку допитливість.
— Здається, народ тут у вас не дуже гостинний…
Сотник знизав плечима:
— Чужаки для них — дивина.
За хутором дорога зміїлася вгору, і незабаром її обступили високі старі сосни.
— До речі… Хотів запитати… — я витягнув з кишені хрестик. — Звідки у вас це?
Простягнув руку. Хрестик метлявся на шворці, й сотнику довелося зловити, щоб роздивитися.
Поглянувши, він байдужо кивнув мені й відвернувся, втупившись у вікно. Я й далі тримав хрестик у руці, чекаючи на відповідь. Нарешті сотник знову обернувся до мене й навіть трохи зашарівся.
— Я чи то не розчув, чи то не второпав, — сказав він, усміхнувшись. — Гарна штукенція. Що це?
— Ні, це я вас питаю: що це? Де ви це взяли?
Він подивовано глянув на мене — довелося пояснити:
— Цей хрестик… Він колись належав мені. Дуже давно. І тому я хочу знати, як він у вас опинився?
Він струснув головою, наче людина, яку збивають з пантелику.
— Опинився у мене?
— Мені дав його Томаш.
— Хто?
— Ваш візниця чи хто він там, — я вказав у напрямку передка.
— Семен? — здивовано запитав сотник.
— Який ще, з біса, Семен!
Він розгублено зирив на мене. Або ж старий дуже натурально клеїв дурня, або ж я й справді грюкав не в ті двері. Та спершу я подумав, що через гамір він просто недочуває, й тому нахилився ближче до нього і сказав голосно та чітко:
— Ну, може, й не візниця! Я кажу про одного з ваших людей… У білій вишиванці.
Сотників погляд остаточно збаранів. Чи, може, я аж так паскудно пояснював…
— Спитаю інакше. Один із ваших помагачів скручує самокрутку однією рукою, — і я жестом показав, як це робить Томаш, — отак. Як його звати?
— Не знаю нікого, хто так умів би… — він замислився. — Колись давно бачив, як це робив один хлопець… Дуже давно. Тоді й самокрутки ще були чуднотою… А в нас, знаєте, і зараз — або люльку курять, або нюхають… М-м-м.
Він знову відвернувся до вікна. Мене трохи здивувала його відповідь. Я й гадки не мав, що у цій грі може з’явитися хтось третій. Ну, або ж сотник прибріхує. Адже поки що всі Томашеві зусилля були спрямовані на те, щоб я опинився у сотника в лабетах. До речі… А чи не він допоміг вусаневі з готелю так вчасно помітити мене в ресторані з чужими червінцями у кишені?
Мої роздуми обірвав вигук кучера: коні спинилися. Я поклав хрестик у кишеню.
— Ну, пане Білий, — сказав сотник, — ласкаво просимо.
Тарантас спинився перед великим обійстям. Вимуруваний зі смаком двоповерховий дім був добре доглянутий. Білі колони, широкі сходи… Одне крило — всуціль заплетене плющем, інше — сліпило голими білими стінами. Довкруг — доволі старий сад. І запаморочливий пташиний щебіт.
Я вискочив із тарантаса. Котелок і Кисла Пика взялися знімати з нього поклажу. З дому вибіг їм на поміч хлопчина в старомодній лівреї. Перш усього я обійшов тарантас і запевнився, що на козлах сидів не Томаш, а якийсь бородань у шапці.
На ґанок вийшла висока жінка, в самій поставі якої крилася певна нечулість. За мить сотник злетів до неї й обійняв, а потім щось прошепотів на вухо. Вона відхилилася й метнула на мене швидкий погляд.
Котелок, Кисла Пика і наймит у лівреї занесли валізи в дім. Візниця хльоснув коней, і тарантас рушив до конюшні, розташованої десь за будинком. Я лишився перед великим ґанком, споглядаючи дивні обійми сотника і його високої жінки.