Сотник, згадавши про мене, обернувся й заклично махнув рукою. Я підійшов.
— Це Анна, моя жінка, — представив сотник свою дружину.
Я силувано всміхнувся. Погордливе обличчя Анни було сухе, з високими гострими вилицями, тонкими губами, запалими щоками та втомленими, недобрими очима. Анна простягнула мені руку для поцілунку. Правду кажучи, мене здивувала така манірність на Богом забутому хуторі, та й цілувати руку Анні, яка мені відразу не сподобалася, було не до снаги.
— Маю честь освідчитись, — сказав я й демонстративно потиснув її вузьку долоню. — А у вас міцна рука, пані Анно. Мене звуть Тарас Білий.
Подив лише на мить спалахнув у її очах, але вона враз опанувала себе, повернувши на обличчя незворушну маску. На вигляд Анні було трохи за п’ятдесят, а може, й більше.
— А це — Настя, — сказав сотник.
Я озирнувся й побачив струнку темноволосу дівчину в простому селянському одязі. Навряд чи їй уже виповнилося двадцять років. А втім, мені не вдалося як слід роздивитись її сором’язливо опущеного лиця, ба навіть зауважити, гарненька вона чи ні.
— Вона покаже вашу кімнату, — додав сотник. — Чекаємо вас до сніданку години через дві. А поки що — влаштовуйтеся, відпочивайте, можете прогулятися в саду. Раптом щось знадобиться — кажіть. Слугу в лівреї звати Тимком. Він трохи чудний, але добрий та беручкий до роботи.
Дівчина тут-таки розвернулась і пішла в дім — я так і не встиг її роздивитися.
У садибі було темно й прохолодно. Високі стелі, старі масивні меблі, дорогий, але вже добряче вичовганий паркет. Зала з мармуровими сходами й численними свічниками на стінах свідчила про те, що господар хоч і живе в глушині, проте тяжіє до шляхетства. Бракувало тільки традиційної люстри, підвішеної на довгому ланцюзі. Зате ніщо не заважало милуватися величним мармуровим склепінням, яке достоту вражало.
В його центрі виднілося викладене білою мозаїкою велике коло. Хтозна, що означав цей візерунок, та вигляд він мав ефектний.
— Сюди, пане, — сказала служниця.
У неї був приємний, не надто тонкий, глибокий голос. Дівчина підвела мене до якоїсь кам’яної чаші, наповненої водою, — вона стояла просто посеред зали на метровій підпорі. Мармуровий пруг був облямований перламутром, — і це було ще одне біле коло, таке ж, як і на стелі, тільки менше.
— Що це? — запитав я.
— Наша традиція. Її всі дотримуються: заходячи в дім, слід ретельно вимити руки, — дівчина жестом приохотила мене підійти.
Я занурив руки в прохолодну прозору воду. Зрештою, робив це з великим задоволенням. Служниця тимчасом взяла з шафи при стіні білий рушник і підійшла до мене.
Раптом я відчув дивний запах. Дивний і знайомий.
Підніс долоні до лиця… Жодних сумнівів — віддавала саме вода! Але чим? Ніяк не міг пригадати…
— Що це? — запитав я. — Що в чаші?
— Мертва вода.
— Що?!
Вона незворушно подала мені рушник.
— Ми омиваємо руки мертвою водою, а п’ємо — живу. Такий закон у Білому Попелі. Й усі, хто порушував його, помирали в муках.
Служниця промовила останню фразу з такою байдужістю, що я від здивування аж забув витерти руки, так і стояв з рушником, поки вона спокійнісінько мила свої витончені кисті в чаші, а потім високо підняла їх, — аж вода скрапала з ліктів.
— Ви що — караєте на горло тих, хто відмовляється мити руки? — врешті озвався я.
Вона зайшлася дзвінким дівочим сміхом.
— Ні.
Я чекав трохи докладнішого пояснення, та вона просто забрала в мене рушника і попрямувала до сходів.
— Ходімо, пане Білий!
— Мене Тарасом звуть, — сказав я вдогін.
Вона кивнула, навіть не обернувшись.
Ми йшли широким коридором другого поверху. Перші ж двері відчинені, — то була велика кімната з кріслами посередині, книжковими полицями на стінах і трьома чималими вікнами.
— Це бібліотека, — пояснила дівчина. — Сотник дуже любить збувати тут вечори.
Наступні двері — зачинені.
— А це молитовна кімната. Пані Анна молиться тут. Далі — ваша спальня.
Ми зупинилися. Вона дістала великий ключ і відімкнула треті двері.
— Далі — ще дві спальні, але вони не готові, — дівчина говорила, намагаючись не дивитися в мій бік.
Призначена для мене кімната була доволі велика. Два вікна майже на всю висоту стіни. Камін. Широке ліжко біля одного з вікон. При іншому — письмовий стіл. Також у кімнаті був секретер, невеличкий журнальний столик і шифоньєр.