Я увійшов. Ідеальний порядок. На письмовому столі — рівний стос аркушів, кілька вигострених олівців лежали рівнесенько біля краю… Водночас на меблях виднівся рівномірний шар світлої пиляви, точніше сказати — білої. Я провів пальцем по кришці секретера й показав Насті.
— Ой… — зніяковіла вона. — Учора ж тільки прибирали… Тут завжди так. На цю пилюку немає ради.
— Тому хутір і має таку дивну назву?
Я розглядав свічники на полиці й коли випадково зрушив їх, на тонкому шарі пороху лишився чіткий слід.
— За переказами, в нас тут зовсім поруч — ворота в пекло… І ця пилюка — насправді й не пилюка, а попіл, який летить звідти…
— Як на передпокій пекла, тут з біса вогко, скажу тобі, — я роздивлявся порцелянові фігурки на секретері, — саме крутив у руках хлопчика з сопілкою.
— У цій кімнаті давно вже ніхто не жив… Зараз попрошу Тимка розпалити коминок, якщо бажаєте.
Вона обернулася до дверей.
— Зачекай-но, — зупинив її, поставивши статуетку на журнальний столик. — Е… Як там тебе… Настя?
Мені страшенно хотілося роздивитися її очі, незмінно втуплені в підлогу, та ніяк не міг придумати, як це зробити.
— Так, — Настя, нарешті, поглянула на мене.
Гарна дівчина. Навіть вродлива. Карі очі — неймовірної глибини, довгі шовкові вії, точене личко. На якусь мить мені здалося, що… Що вона стоїть у стовпі нетутешнього білого світла, а її очі та усмішка — саме оті, що їх я ніколи не забуду. Я здригнувся й згадав про золотий емальований хрестик у кишені, що його дав мені Томаш у злощасному ресторанчику на Фундуклеївській.
— Нехай і справді… Камін цей розтоплять, — сказав я.
Дівчина випурхнула з кімнати. Звісно ж, вона зовсім інакша. Хіба що віддалено чимсь схожа. Та й не може бути інакше — Насті тоді, либонь, іще й на світі не було.
Я підійшов до дверей, повернув ключ. Замок — надійний, та й двері — тяжкі, дубові, на міцних завісах. Потім зібрався замкнутись зсередини, але… Зсередини просто не було замкової шпарини! Тільки ручка. Дивно.
Сів на ліжко. Потім відгорнув край покривала — білосніжне простирадло під ним ледь віддавало сирістю. Отже, застелили кілька днів тому. Посеред кімнати скрипіли мостини, і я мигцем зауважив, що їх треба оминати, якщо доведеться пересуватися тихо. Шухляди столу були порожні.
Зайшов слуга в дурнуватій лівреї, приніс оберемок дров.
— Добридень, — сказав я.
— Бридень-бридень, — закивав він. — Бридень.
І широко, по-дитячому, всміхнувся. Потім, ніби згадавши, навіщо він тут, підійшов до коминка. Я помітив, як він поглянув на фігурку пастушка на журнальному столику. Поклавши дрова біля каміна, він повернувся до столика й переставив статуетку на секретер.
— На місце, — пробурмотів він. — На місце, на місце…
Тимко потягнувся до свічників, що я їх совав, і теж переставив.
— На місце, — повторив він і вернувся до коминка.
Коли вогонь розгорівся, Тимко дістав звідкись ганчірку і заходився протирати меблі; він обережно піднімав предмети й ставив їх назад — точно на свої місця.
— Чистенько, — шепотів він. — Чистенько-чистенько-чистенько… На місце… На місце…
Тимко прискіпливо оглянув поверхню стола й секретера, знову вернувся до столу, присів, щоб очі були на одному з ним рівні, щось там іще витер і лише після цього пішов до дверей під супровід власного нерозбірливого щебетання.
— Чуєш, Тимку… Ти витирай тут щоранку, добре?
Він кілька разів кивнув.
— Чудово, — сказав я. — Тільки стукай, перш ніж заходити.
Він зупинився у дверях і знову заусміхався. Потім ступив крок назустріч і незграбно обійняв мене. Я трохи сторопів од такого раптового пориву й навіть не знав, як повестися. Тимко нарешті відпустив мене, кумедно кивнув на прощання й пішов собі.
«Правду казав сотник, — подумав я, — трохи дивакуватий, але добрий і беручкий…»
Я причинив за ним двері. Мені не подобалося, що вони не замикалися, тому підпер двері стільцем, підставивши його спинку під ручку. Хоч так…
Роззувся, скинув сюртук, ліг на ліжко, просто на покривало, і з неабиякою насолодою витягнув ноги. Тепер можна трохи подрімати. Але я дещо згадав. Піднявся, взяв сюртук, витяг із кишені хрестик і сів на ліжко, затиснувши його в руці. Як мало я пам’ятаю… І як багато болю в цих уламках спогадів.
Схилив голову на долоні, торкнувшись хрестика чолом.
Її обличчя — прекрасне, мов у янгола. Її усмішка, її очі… Стільки ніжності в цьому погляді… Стільки ніжності…
— Пробач мені… Пробач… Я любив тебе… Понад життя любив…