Мене розбудив стукіт у двері. Доволі наполегливий. Розплющив очі. Кімната, залита денним світлом. Від уранішніх напівтонів не лишилося й сліду. Намацав емальований хрестик, що тепер висів у мене на шиї, й заховав під сорочку. Потім підійшов до дверей і, прибравши стілець, відчинив.
Це була Настя. За її спиною з величезним цеберком у руках стояв Тимко. Він так само тихо бурмотів щось під ніс, прослизнув повз мене й поставив відро посеред кімнати. З нього валувала пара.
— Ви вже пробачте, пане Білий, — сказала Настя. — До сніданку я вас не добудилася. А пан сотник велів погукати вас на обід.
Тимко тим часом притягнув у кімнату великі ночви, в яких я міг би вільно лежати, і знову вийшов.
— Ось, — Настя подала мені стос дбайливо складеного одягу. — Це вам. Має підійти. Як будете готові — одразу спускайтеся, будьте ласкаві.
Вернувся Тимко ще з двома відрами, поставив їх при вході й гучно постукав по одвірку, хоча ми з Настею стояли тут-таки, у дверях. Тимкове лице світилося щастям. Я зрозумів, що неборака просто виконує моє прохання на свій копил.
— Заходь! — гаркнув я до Тимка, нібито він стояв у протилежному кінці коридору.
Настя гигикнула. Тимко радісно кивнув і заніс до кімнати повні відра холодної води. Помітивши стілець біля дверей, Тимко схопив його і відтягнув до письмового столу, пробурмотівши: «На місце, на місце».
Коли вони пішли, я роздивився одяг. Це були сорочки, вишиті скромно, але красиво. Після божевільного вчорашнього дня й нічної подорожі мені і справді більш за все хотілося помитись і переодягтися в чисте. У ночвах на дні я побачив мило та сухі рушники.
Кімнату заповнила пара, аж запотіло дзеркало.
Освіжившись, я відчинив вікно і на повні груди вдихнув пахощі саду. Вдягнув чисту сорочку — вона була якраз на мене, — накинув сюртук і вийшов.
У коридорі — нікого. Дійшов до сходів і аж здригнувся від несподіванки: опершись на поруччя, там хтось стояв. Дебелий чорнявий чоловік, років п’ятдесяти. Похмуре обличчя, — ба навіть якась злостива машкара.
— День добрий, — сказав я.
У відповідь він прожував щось нерозбірливе і відвернувся. Стенувши плечима, я пройшов повз нього. Замість того, щоб відразу спуститися сходами, мені чомусь закортіло оглянути праве крило будинку. Найближчі двері були замкнені.
— Щось шукаєте? — пролунало в мене за спиною.
Обернувся. Мордатий підійшов до мене майже впритул.
— Просто обдивляюся, — відповів байдуже. — А ти хто такий?
— Нема чого тут обдивлятися! — нахабно заявив мордатий. — Ви обідати йшли — то й ідіть собі.
— Слухай сюди, мурмило, — спокійно сказав я. — Ти хоч знаєш, хто я?
— Знаю, — виклично мовив він.
— Тоді краще охолоди душу. І розкажи, що за кімнати в цьому крилі.
Він насупився — гадав, чи варто взагалі відповідати.
— Це — кімната пані Анни, — нарешті озвався мордатий. — Далі — кабінет сотника. Потім — їхня спальня. От і все.
— Бачиш, як доладно ти все можеш розповісти, коли постараєшся, — сказав я йому. — А де ж кімната загиблої панночки?
Він розгублено вирячив на мене очі й шумно вдихнув на повні груди. Потім раптово розвернувся й швидко пішов геть. За мить його черевики стукотіли мармуровими сходами. Дивний чолов’яга.
Я пройшов коридором до наступних дверей, потягнув за ручку. Замкнені. Мордатий, вочевидь, і не думав повертатися, тож я спокійно дійшов до кінця й сіпнув за ручку треті, останні двері. Теж замкнені. Що зробиш… Я замислено пошкріб підборіддя. Зрештою немає нічого дивного, що ці люди стережуться чужого ока — надто коли йдеться про око фахового нишпорки. Пора було вже йти обідати.
На першому поверсі я одразу побачив їдальню, звідки долинали голоси Анни та сотника. Килим притишував звук моїх кроків, і я вже тихцем підійшов до дверей, коли почув слова Анни:
— Ти знаєш, хто вбивця, я знаю, хто вбивця, всі знають, що Соломійку вбив Хома Брут! Якого тобі ще розслідування треба? Що він тут вдіє?
— Облиш! Хай робить, що хоче, аж доки дійде істини.
— Тебе взагалі не цікавить моя думка?
— Не мели дурниць, Анно! Я завжди дослухався до тебе, але ти, бачу, жадаєш од мене сліпого поклоніння, як і від усіх на цьому хуторі?
Голос його лунав глумливо.
— Не забувай: я врятувала їх! — Анну таки зачепили сотникові кпини. — Кожен у цьому Богом забутому місці дихає сьогодні лише завдяки мені! Невже це аж така велика відплата — поважати людину, яка захистила їх? Ти, до речі, міг би теж спромогтися на дещицю вдячності…