Я похитав головою. Вона скинула брови:
— Кажуть, людині без минулого немає жодної винагороди і в майбутньому.
— А в мене її таки й немає. І я навіть сюди приїхав, не сподіваючись на жодну винагороду.
— Що значить — на жодну? — Анна здивовано поглянула на сотника.
— Це правда, — кивнув він у відповідь. — Потім розкажу.
— Тож ви піймали нитку, — всміхнувсь я Анні. — Жодного минулого, жодного майбуття. Мабуть, тому з мене й вийшов незлецький сищик: якщо тобі нема чого втрачати — багато чого стає до снаги.
Сотник відкашлявся.
— Та все ж таки… Щодо минулого… Невже навіть здогадів ніяких?
— Та чого ж… Того дня на Дніпрі перекинулась баржа, що перевозила засуджених каторжан. На руках моїх були сліди від кайданів, спина — зрепіжена батогом, тому варіантів небагато…
— Так ви арештант! — викривила губи Анна.
Я пропустив її слова повз вуха.
— І що? — очі сотника зблиснули. — Ви потім перейшли на бік добра?
У його словах вчувалася іронія.
— Не одразу, якщо відверто, — відповів я. — Спершу переховувався від закону й жив із табором… Конокрадство, ярмаркове шулерство… Та все це остогиділо мені — пішов служити у військо.
— Скільки років відтрубили?
— Дванадцять.
— Тобто — ви офіцер? — здивовано запитав сотник.
— Ротмістр. Ясно, що здогади про своє минуле я завжди тримав при собі.
Анна раптом вдавилася й зайшлася кашлем. Сказавши: «Перепрошую», — вона вийшла.
Тимчасом Настя принесла запечену качку.
— Де ви служили? — поцікавився сотник.
— Волинський полк. Чули про такий?
Сотник поважно кивнув.
— Улани його імператорської величності.
— То ви знаєтеся на армійських підрозділах?! — здивувався я.
— Тільки на кавалерійських. Свого часу я міг би постачати бойових коней добрій половині наших полків.
— Ого! Маєте свій конезавод?
— На жаль, я збанкрутів. Моє поголів’я зараз зовсім невеличке. Одне лишається незмінне: ви ніде не знайдете кращих жеребців за моїх! Принаймні в наших краях.
Сотника тішила ця розмова — від колишньої суворості на його лиці не лишилося й сліду. Потім він трохи знітився, ніби дозволив собі зайвого, знову насупився й закліпав, зосередившись на апетитній качці.
— Не бажаєте трохи поговорити про наше діло? — запитав він за хвилину.
— Я й сам хотів запропонувати, та за обідом якось недоречно…
Сотник узяв зі столу дзвоник і, теленькнувши, пересів на великий диван, почав набивати люльку.
Зайшла Настя.
— Подай-но нам яблучної наливки, — наказав він і, повернувшись до мене, додав. — Поєднаємо приємне з корисним.
Я вмостився у кріслі навпроти й добув з кишені сюртука невеличкий блокнот та олівець.
— Курите? — поцікавився сотник.
— Ні, дякую. Навіть на війні не призвичаївся.
— Де були?
— Польська кампанія.
Він кивнув і видихнув хмару диму з неабияким задоволенням. Настя принесла тацю з наливкою — міцною, але приємною на смак.
— Отже… З чого б розпочати? — запитав сотник.
— З того вечора, коли сталося вбивство. Скільки, до речі, минуло часу відтоді?
— Сорок днів. І сороковий — саме сьогодні, тому багатьох, про кого йтиметься далі, ви зможете побачити вже ввечері, на поминках…
— Ви знали, з ким вона мала намір зустрітися?
— Соля? — сотник замислився. — Так ми її звали… Соля. Соломія…
— Незвично для наших країв, — зауважив я.
Сотник кивнув.
— Моя Анна — нетутешня. І їй так було зручніше, і звучить, як на мене, трохи краще, ніж Солоха.
Він замовкнув на декілька секунд, погляд застиг у задимленому просторі. Потім зітхнув і провадив далі:
— Чи знали ми? І так, і ні. Ми ніколи не забороняли їй спілкуватися з хлопцями на хуторі. І так живемо, правду кажучи, в чорта на рогах. Але з ким саме вона тоді збиралася побачитися — не питали… Цей хлопець… Хома… Мав до неї симпатію. Про це всі знали, ми теж, звісно. Але не мали жодних причин хвилюватися — він їй був не рівня. Навчався в семінарії, став би, у кращому разі, попом… А в Соломії був наречений. Хороший хлопець, родовитий… У серпні збиралися гуляти весілля… Тобто Хомі взагалі не випадало на щось надіятися… Відтак він нас мало цікавив. Просто була в них своя компанія — от і все.
— Але того вечора вона пішла на зустріч з ним?
— Та з якого б це дива! Вона до друзів пішла! Я навіть не знаю, був там Хома чи ні.
— А потім?
— А потім… Потім наша Марфа… Це хутірська повитуха… Вона йшла додому. Давно споночіло. Й побачила біля старої верби… Побачила, як Хома бив її… Нашу дівчинку… Жорстоко бив… А коли він узяв камінь і…