— Не робіть цього, пане! — зірвався на крик конюх і щосили схопив коня за повід.
І цієї ж миті жеребець люто сапнув ніздрями й спробував вкусити мою руку. Ляснуло від натуги повіддя. Зуби клацнули в повітрі. Я інстинктивно відступив на крок, коли жеребець гучно форкнув і його передні ноги відірвались од землі, — та конюх не дав йому стати дибки: неборака аж повиснув на упряжі. Земля рвалась під копитами, коли кінь смикнув головою так сильно, що конюх, який не відпускав повіддя, впав йому просто під ноги. Мене пробрав дрож: здавалося, зараз кінь розтрощить конюхові голову. Раптом пролунав короткий посвист. Кінь одразу заспокоївся, відступив на крок і тихо заіржав, привітавшись із сотником, який щойно вийшов з дому.
— Обережніше з ним, — сказав він мені. — Норов у нього такий, що…
Конюха, який важко підводився з землі, сотник наче й не помічав. Одним стрімким рухом старий скочив у сідло, й кінь нетерпляче затанцював під ним.
— Тиждень тому він убив трьох вовків, — у голосі сотника бриніла гордість. — Сам — трьох вовків!
Він ударив коня каблуками, м’язи на його боках напнулися, й жеребець помчав стрімким галопом, лишивши по собі тільки хмару куряви.
Конюх обтрушував одяг. Він дивився вслід сотникові, як мені здалося, з фаховою ненавистю в погляді.
— Я ж казав, — незлостиво озвався він до мене.
— Та хіба ж я міг… — похитав головою. — Повірте, я багацько різних коней бачив на своєму віку, але такого… Як його звуть?
— Вій, — сказав конюх і забрався геть, перш ніж я встиг запитати, що означає це назвисько.
Трохи постоявши, вирішив обійти довкола дому. Неподалік бічної стіни помітив садівника. Він стриг кущі великими садовими ножицями і щось наспівував крізь зуби, в яких була затиснута кукурудзяна люлька. Попри молодечі рухи, це був літній чоловік. Ножиці ходили ритмічно, може, навіть у такт мелодії, що він вуркотів.
— Боже помагай, — привітався я.
— Дякую, і вам доброго здоров’я! — відповів він.
— Моє прізвище — Білий, і я приїхав сюди, щоб з’ясувати всі обставини смерті Соломії Засухи.
— Так-так… — закивав він і якось зіщулився, сховавши обличчя.
Я давно намірився побалакати з усією прислугою про це діло, тому вирішив скористатися з нагоди.
— А скажи-но мені, ти пам’ятаєш ту ніч, коли вона загинула?
— Ні, пане, — відповів садівник, навіть не обернувшись. — Не пам’ятаю.
— Ну, може, пригадаєш, що було напередодні. Ти ж був тут?
— Ні, не пригадаю, пане Білий. Я взагалі нічого не пам’ятаю.
Він старанно уникав мого погляду й діловито клацав ножицями над кущем.
— Як так — взагалі не пам’ятаєш? У тебе запій був?
— Чого це запій… — садівник нарешті облишив кущ й ображено кліпнув.
— Тоді не мели казна-чого! Був ти тут чи ні?
— Пане Білий, я садівник… — проскиглив він. — Кущі ось рівняю… Що я можу пам’ятати? Не знаю я нічого.
Розговорити його ніяк не вдавалося, але й відступати так просто я не звик. Я стояв мовчки й обмірковував наступне запитання. Садівник нерішуче тупцяв переді мною — він не міг насмілитися полізти назад до своїх кущів, поки я його не відпущу.
— Я ось чого не розумію, — сказав з розпукою в голосі. — Що вони за батьки, коли так от запросто відпускали дочку до цього Хоми!
— Та яке там відпускали! — враз пожвавився садівник. — Двері на ключ замикали! То вона взяла — й у вікно вилізла! Мене потім заставили весь цей…
Він раптом схаменувся і прикусив язика.
— Заставили що? Ти сказав: «Весь цей…».
Садівник украй знітився й, вочевидь, картав себе, що мимоволі бовкнув зайвого.
— Та то таке, — сказав тихо. — Мені, пане, тут ще роботи і роботи…
І він подався зі своїми ножицями до чергового куща.
— Ти, мабуть, щось наплутав, — сказав я. — Як вона могла з другого поверху через вікно втекти?
— По плющу спустилася, — буркнув він і поліз у кущі, ніби хотів там заховатися від мене.
— Отже, я вгадав щодо другого поверху!
Ножиці вмить перестали клацати. Садівник не рухався, — він намагався зметикувати, як далеко завів його власний язик. Я всміхнувся.
— Тому плющем заплетене тільки праве крило будинку, так? — я кивнув на фасад. — А кімната Соломії — в лівому, й саме тому на ній немає ані галузочки, бо тобі наказали весь цей плющ зрізати. Я не помилився?
Він заходився клацати ножицями з подвоєною енергією й удавав, що не чує.
Та мені й цього вистачило. Я рішуче повернувся й пішов у дім.
Анну застав у їдальні.
Вона сиділа на дивані й вишивала.