— А хочете знати, що насправді сталося в церкві тієї ночі? — запитав він, пережувавши.
Я обережно кивнув.
— Атож.
— Він був там! — піп наголосив слово «він». — Власною персоною!
— Брут? — не зрозумів я.
Отець Варфоломій перехилив чергову склянку наливки й поглянув на мене печальними очима.
— Вій.
Спершу мені здалося, що піп знущається з мене.
— Сотників кінь?
Тепер, схоже, не зрозумів отець Варфоломій: погляд його спорожнів. А потім він раптово розреготався. Я знічено роззирнувся — це все ж таки були поминки. Та, хоч як це дивно, нікому до нашої бесіди не було діла.
— Не кінь, — нарешті сказав піп, перевівши дух. — Вій! Древній демон.
Я теж налив собі й одразу вихилив, уважно поглянувши на отця Варфоломія.
— Який такий Вій?
— Ну… — він гикнув. — У давнину його по-іншому називали. Проти ночі я це ймення згадувати не хочу, і не просіть. А Вієм його люди нарекли.
Піп притулив долоні зовнішнім боком до очей, розчепіривши пальці, й зловісно прошепотів:
— Через вії…
Я не міг допетрати, хто зі мною говорить: яблучна наливка чи рештки попової свідомості. Хоча отець Варфоломій, правду кажучи, наче й не дуже сп’янів. Певно, на моєму лиці аж світився подив, бо священик реготнув і плеснув мене своїм лаписьком по спині.
Велика холодна крапля впала мені на обличчя. Я здивовано задер голову, і тут-таки на чоло впало ще кілька крапель.
— В альтанку! — діловито скомандував піп, підхопивши тацю з гускою. — Наливку візьмете?
Грім ударив раніше, ніж я відповів. Дівчати скрикнули. Раптово вперіщила злива. Гості кинулися ховатись — хто на терасу, хто в альтанку. Слуги заходилися переносити страви. Вода швидко наповнювала чарки й келихи, змішувалася з залишками вина, базграючи на скатертині рожеві патьоки. Свічки шипіли й згасали, подвір’я оповили сірі сутінки, в яких ледь жевріло тремтливе світло з вікон садиби.
Я вхопив карафку з наливкою й побіг у щільних потоках дощу.
В альтанці, крім нас зі священиком, опинилися Соломіїні подружки. Розбурхані дощем, мокрі на хлющ, вони весело крутилися й щебетали. Я завважив, як отець Варфоломій прикипів поглядом до окреслених під мокрим одягом вигинів та округлостей, і, присягаюся, в його очах світилася аж ніяк не батьківська турбота. Трохи оговтавшись, я розглядав гостей, які скупчилися на терасі. Там уже запалили свічки, і я все чудово бачив: як присутні безтурботно обговорюють зливу, як обтирають воду з усміхнених облич… Усе це не лізло ні в які ворота. Звісно, сорок днів — термін чималий… Та все ж таки: невже ніхто з них аніскілечки не сумував за панночкою?
Упівока помітив знайому фігуру. Не може бути! У цій сірій мряці я міг і обізнатися… Але здалося, що через двір прошмигнув чоловік у старому пальті з заячим коміром — він прямував у бік господарських споруд.
— Я скоро повернусь, — сказав священикові. — Дві хвилини!
Вибігши на подвір’я, встиг помітити, як хтось увійшов до конюшні.
Коли я причинив за собою двері, він саме запалював гасову лампу. Я не помилився.
Розділ 7
— Ну, здрастуй, Томаше Болгар, — сказав я. — Куди це ти запропастився?
— Як тобі цей цирк? — запитав він, не відповівши на вітання.
— Ти про поминки?
— Я б їх так не назвав.
Томаш витягнув з кишені квадратик цигаркового паперу. На ньому лежало кілька темних дрібок — він простягнув до мене папірець, щоб я міг роздивитися.
— Будеш?
Я підійшов ближче. Жовтого світла лампи вистачало, щоб упізнати ці кульки зеленуватого пилку.
— Гашиш? — здивувався я.
Томаш видобув з кишені щіпку тютюну й доклав його на паперовий прямокутник, змішавши з гашишем. Потім своїм хвацьким рухом фокусника перетворив це все на акуратну самокрутку.
— Марокканський, — сказав він, перш ніж піднести цигарку до вогника гасової лампи.
Щойно кінчик самокрутки зажеврів, він закрив лампу й тицьнув її мені в руки, повільно затягуючись.
— Що стоїш? Повісь на цвях, — сказав він, затримавши повітря в легенях, і простягнув самокрутку мені.
Лампу я повісив, та від цигарки відмовився.
— Ні, голубе, цієї гидоти я не хочу.
— Як знаєш…
Підійшовши до загородки з кіньми, Томаш навмисне видихнув дим у щілину між дошками.
— Теж не люблять, — гигикнув Томаш.
Тривожне іржання в загоні потвердило його слова.
— Тебе вже ознайомили з місцевим фольклором? — раптом запитав він.
— А… Так. Тут побутують доволі незвичні вірування… І ця пилюка біла…