Томаш відмахнувся:
— Крейдяні відклади виходять на поверхню, а вітер розносить. Теж мені — брама пекла!
Він знову затягнувся їдким димом своєї самокрутки.
— Послухай-но, Томаше, — сказав я, поки він іще міг відповідати, — ти сказав, що не назвав би цих сороковин — поминками.
— Так і є, — кивнув він, затримавши дим у легенях.
— А як би назвав?
Він стояв, заплющивши очі. Потім видихнув, і хмара диму оповила нас обох.
— Оглядинами, — відповів він.
— Цікаво… І заради кого ж вони зібралися на ці оглядини?
— Заради тебе, звісно, — сказав Томаш.
— Овва! І пощо їм я?
— Ну… — він знову затягнувся. — Їм цікаво, чим усе скінчиться.
— Що саме? Розслідування?
— І воно теж.
Томаш знову видихнув дим у щілину в загородці.
— Краще не роби так, — застеріг я. — Тут є один жеребець, Вій…
— Вій! Ну, це ж треба!
Він пожвавився й тут-таки смикнув двері найближчого загону.
— Чи ти здурів?! — я спробував перейняти його, схопив за руку, та він ухилився.
— Це точно не Вій, — Томаш розчаровано кивнув на невисоку сиву кобилу.
І, випередивши мене, рвучко розчахнув наступне стійло, над яким одразу ж злетіли вгору чорні копита жеребця, що став дибки.
— О-го-го! — захоплено вигукнув Томаш. — Ось він, красень!
— Він уб’є тебе, — тихо сказав я. Вій роздратовано пахкав ніздрями.
— Ні, братику, — і Томаш знову глибоко затягнувся. — Він уб’є першого-ліпшого, від кого наступного разу почує запах гашишу. Але не мене!
І він рішуче підійшов до стійла, в якому басував розлючений кінь. Томаш випростав руку і торкнувся долонею до його лоба. Хоч як це дивно, але Вій умить перестав гарцювати і зайшовсь хрипким переляканим іржанням. Томаш нахилився до його вуха і щось прошепотів. Вій одсахнувся, ніби йому в морду тицьнули запалений смолоскип, але Томаш спритно вхопив його за гриву й не відпускав. Вій захарчав, очі тварини вибалушилися. Я бачив, як він безпорадно згрібав копитами тирсу, що нею була всипана підлога, намагався вирватися, але ніби стратив усю свою силу. На морді показалася піна, боки вкрилися великими краплями поту. А Томаш і далі шепотів і шепотів йому на вухо, немовби розповідав якусь історію. Врешті задні ноги жеребця підкосилися. Незграбно заплентавшись, він не зміг устояти й повалився на підігнуті передні ноги.
— Годі, Томаше! — сказав я. — Не муч тварину.
— Пане Білий! — це був голос Насті. Вона тихо кликала мене й озиралася, зупинившись посеред господарського двору, якраз навпроти причинених дверей конюшні.
Томаш нарешті відпустив нещасного коня і, по-змовницькому притуливши вказівний палець до рота, підморгнув мені. Вій тяжко сопів, намагаючись звестися на рівні — незграбно, як новонароджене лоша. Томаш зняв із цвяха лампу й задмухав її.
— Іди, — прошепотів він. — Ще побачимось.
Я поспішив до виходу, хоч і не знав, що відповісти на запитання, як і навіщо опинився в конюшні. Та Настя й не спитала.
— Пан сотник наказав знайти вас, — повідомила вона.
— То ходімо, — і я пішов за нею.
— А ось і він! — сказав сотник, побачивши нас із Настею.
Він сидів у плетеному кріслі на терасі. Поруч з ним, у такому ж кріслі, умостився один із тих поважних чоловіків, що я запримітив їх іще на початку вечері. Він був дуже огрядний. На обличчі, поруч з носом, росла огидна коричнева родимка. Побачивши мене, гладун спробував підвестися, передумав, та врешті все-таки підвівся й простягнув мені руку.
— Іван, — назвався він.
— Тарас, — я потиснув його теплу долоню.
— Ви цікавилися, хто заступивсь за Хому Брута? Що ж, прошу. Іван — один із тих трьох, — сказав сотник, теж уставши зі свого крісла. — Спершу Іван був цілком переконаний, що його товариш не міг таке накоїти… Але після того, що побачив у церкві, він, як і більшість людей, змінив свою думку.
— З містичних міркувань? — запитав я Івана, й ми сіли в крісла.
— Можна й так сказати… — він відповів невпевнено і помітно занервувався. — Ви, мабуть, чули, яке там страхіття сталося…
Я кивнув.
— Гадаю, вам буде цікаво знати, — втрутився сотник, — що ввечері напередодні вбивства Іван сидів разом з Хомою та їхньою компанією в нашому шинку.
— Їхньою компанією? — я мимоволі глипнув на велетенське Іванове пузо. Звісно, це було нетактовно. — Я чомусь гадав, що Хомі — років зо двадцять.
— Дев’ятнадцять! — уточнив Іван.
— Іван був йому як батько, — пояснив сотник. — Багато часу присвячував хлопчиську.