— Не торкайтеся, — всміхаючись, сказав він. — Я такі фіглі-міглі добре знаю!
І, перевернувши черевика, він постукав ним об стіл, а потім продемонстрував нам. Ані всередині, ані на столику нічого не було.
— Га? З’їли?! — вдоволено зареготав піп. — Надіюсь, у вас не було на завтра невідкладних справ.
— Карта — під устілкою, — сказав Томаш і підморгнув мені.
Насупившись, піп повільно відгорнув шкіряну устілку й ошелешено витягнув звідти пікову четвірку.
— Вона? — запитав Томаш.
Піп лише вражено кліпав. Томаш зареготав.
— Оце так… — тихо сказав піп.
— Що ж, отче, ось вам моє бажання!
Отець Варфоломій очікувально поглянув на нього. Томаш проказав повільно й чітко, щоб піп допетрав кожне слово:
— Я хочу, щоб ви поцілували Вія.
— Кого?! — очі отця Варфоломія полізли на лоба й у них промайнув марновірний жах.
— Сотникового коня! — зареготав Томаш. — А ви про кого подумали?
І він кивнув у бік саду.
За декілька метрів од тераси, під грушею в цвіту, стояв, наче самотня тінь, вороний улюбленець сотника — власною конячою персоною, що взялася тут невідь-звідки.
— Ти не закрив стійло! — прошепотів я Томашеві, та він тільки відмахнувся.
— Ну ж бо! — бадьоро сказав він попові. — Просто в його волохату морду!
Священик підвівся з дивана, незграбно взувся. Я хотів стримати його і навіть набрав повні груди повітря, та Томашева долоня лягла мені на плече.
— Це не твоє діло, — мовив він.
Отець Варфоломій, сторопілий і розгублений, з розв’язаною шнурівкою на одному черевикові, повільно проштовхався між гостей і почав сходити з тераси. Вій смиренно ворушив вухами, наче вичікував.
З якоюсь дивною приреченістю отець Варфоломій подолав декілька метрів між терасою й грушею і став за крок від жеребця.
— Що він робить! — раптом скрикнув хтось, і вся тераса враз замовкла, повернувшись у їхній бік.
Я бачив, як відвисла щелепа в сотника.
Піп повільно простягнув руки і взяв височезного коня за морду. Мені здалося, сотник хотів щось викрикнути, та слова застрягли у нього в горлі. Кінь не опирався й спокійнісінько дивився на попа. А той, витягнувши губи, наближався до м’якої конячої морди.
Запала цвинтарна тиша.
І раптом кінь стрімко, наче змія, вкусив попа своїми рівними зубами просто за обличчя. Клацнули щелепи. Священик нестямно заверещав. Кінь заіржав і став дибки. Піп, розвівши руки, повернувся до нас. Його лице справляло моторошне враження: величезний шмат шкіри метлявся під підборіддям, крізь розірвану щоку біліли зуби.
— Вій! — загорлав, схаменувшись, сотник.
І цієї ж миті жеребець опустив обидва передні копита точно на голову отцеві Варфоломію. Жахливий хрускіт змішався з шумним зойком натовпу. Якась молодиця щосили залементувала.
І тут кінь зірвався в бік тераси, наступивши на отця Варфоломія задніми копитами. Натовп подався назад. Кінь одним стрибком вискочив на терасу й зупинився. Від несамовитого збудження він знову став дибки. Відсахнувшись, я випустив Томашів келих і вино розтеклося по дошках тераси червоною, як кров, калюжею.
— Назад! — наказав сотник, витягнувши пістоль.
Можливо, він кричав до коня, але натовп миттєво відреагував і відступив від краю тераси.
Хтось налетів на сотника спиною. Я встиг побачити, як він, утративши рівновагу, випустив зброю. Дзеленькнув розбитий посуд.
Кінь, вибалушивши оскаженілі очі, по-собачому клацнув зубами, цапнувши найближчого гостя за рукав, — це був Іван. Той зойкнув і спробував вивільнити руку, але послизнувся на розлитому вині й лантухом гепнувся на дощану долівку. Кінь заіржав, брикнув ногами і знову став дибки. Іван незграбно затулив обличчя руками…
Гримнув постріл.
Кінь звалився, наче скошений. Його голова з виряченими в агонії очима опустилася просто Іванові на живіт, і той заскавчав, звиваючись під мертвою тушею.
Сотник стояв за кілька кроків, у його руці димів пістоль.
В оглушливій тиші раптом гучно затріщало полум’я, що швидко пожирало скатертину з перекинутого стола, довкруг якого валялися запалені свічки.
— Хто випустив Вія? — хрипко запитав сотник. — І якого чорта старий дурень поліз до нього обніматися?!
Розділ 8
Я кинувся до отця Варфоломія один з найперших, сподіваючись, що він ще живий. Та за кілька кроків зупинився: від голови бідаки лишилося жахне криваве місиво. Якби навіть життя ще жевріло в тілі священика, то варто було б його пристрелити.