Але він був мертвий.
Настя скинула палаючу скатертину й перекинула на неї столик, збивши вогонь.
Ошелешені гості насторожено обходили мертвого коня й збиралися біля заквітчаної груші.
— Що ти сказав йому? — це був голос Анни.
Спершу навіть не збагнув, що вона звертається до мене, та, звівши очі, наразився на її погляд, що достоту спопеляв, і перепитав:
— Що?
— Що ти сказав отцю Варфоломію? — процідила вона. — Після твоїх слів він пішов і встромив голову просто в пащеку цьому диявольському коню!
— Це не я…
Томаш кудись зник, і я марно крутив головою, намагаючись його знайти.
— Ви сиділи на софі! Грали там у карти чи фокуси показували, — прошипіла Анна. — А потім ти щось сказав йому. Він підвівся й пішов!
— По-перше, не тільки я сидів з ним на софі… — почав я.
— Анно! — гаркнув сотник, перебивши мене. — Охолонь! До чого тут він? Навіть якби він дав Варфоломію червінець за цю витівку — то була особиста забаганка того йолопа! Упокой, Господи… Мене більше цікавить, як так сталося, що Вій вийшов зі стійла! Тягніть сюди конюха!
Я відчув, що хтось дивиться на мене. Це була Настя. Якщо вона зараз скаже, що застала мене в конюшні, — доведеться розповісти про Томаша та його жарти з гашишем. Не хотілося, правду кажучи. Хоча… Хай йому грець! Він мені не родич. Хай виплутується, як хоче!
Та Настя нічого не сказала. Вона опустила очі й заходилася піднімати з підлоги розбиті тарілки.
Гості позбиралися невеличкими гуртами й стиха гомоніли про цю жахливу пригоду. З’явилися Котелок і Кисла Пика: вони привели конюха, якого я бачив удень. Точніше, вони його таки притягли — конюх був п’яний як чіп. Сотник підійшов і схопив його за підборіддя.
— Що ж ти, мерзото, Вія не закрив? Через тебе людина Богу душу віддала!
Конюх упізнав сотника і намагався виструнчитися перед ним, але так, вочевидь, і не збагнув, про що йшлося. Стояти рівно теж не виходило.
— Відміряйте йому, — тихо мовив сотник. — Поки шкіра зі спини не злізе.
— Скільки батогів? — поцікавився Котелок.
— Ти чув, — похмуро відповів сотник. — Поки шкура не репне!
Котелок і Кисла Пика потягнули конюха на господарське подвір’я.
— Заждіть, — сказав я сотнику. — Він не винен! Я знаю, хто випустив коня! Це той чоловік, про якого я питав вас по дорозі сюди.
— Який чоловік?
— Його прізвище Болгар. Це він відкрив стійло.
— Як ви сказали?!
— Болгар, — повторив я. — Так він відрекомендувався.
— Томаш Болгар? — сотник був вражений.
— Атож.
— Томаш Болгар був тут?!
— Ви його знаєте?
— Якщо ми обидва нічого не плутаємо…
І він рушив у дім.
— Чекайте, — озвався я. — З конюха там зараз шкуру здеруть.
Сотник кивнув і голосно гукнув:
— Настю!
Вона мерщій підбігла до нього.
— Дожени моїх бійців, скажи, хай випишуть йому зо два батоги за пиятику, — і годі з нього… А ви, — звернувся він до мене, — ходіть-но зі мною. Якщо ви не помилилися, то… Ходімо!
Ми ввійшли до сотникового кабінету. Старий тримав у руці великий свічник. Одразу попрямував до масивного письмового столу, висунув одну з шухляд і видобув звідти пачку листів. Потім витягнув складений аркуш паперу з першого-ліпшого конверта. Я зауважив, що папір був хорошої якості. Сотник розправив лист і відшукав підпис внизу сторінки.
— Бісова ковінька… Ви певні, що це був він?
— Томаш Болгар. Так, певен.
Сотник розлючено ляснув рукою об стіл. Потім, замислившись, підпер голову рукою.
— І що ви там про нього розказували?
— Я гадав, він працює на вас. Пам’ятаєте, я питав про свій хрестик? Це він мені його дав. Я думав, він виконує ваші накази, — надто вже затято цей Томаш умовляв мене пристати на вашу пропозицію. І, до слова, в поліції я опинився теж через нього! Тож виходить…
— Цікаво виходить, — похмуро завершив мою думку сотник.
— Хто він такий, цей Болгар?
Сотник не спішив відповідати. Його очі бігали, а потім він пильно поглянув на мене.
— Томаш Болгар — це чоловік, який розшукав для мене Хому Брута.
— Розшукав? — здивувався я. — Чи розшукував?
Та сотник пропустив повз вуха моє зауваження.
— Одного прекрасного дня я одержав лист, підписаний таким собі Томашем Болгаром… Ось, послухайте, я прочитаю, — сотник нахилився ближче до свічок і почав читати через збільшувальне скло. — «Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут». І далі — докладно пояснює, де перебуває Хома… Я мерщій кинувся туди, наче хорт. Але запізнився. А може, хтось Хому попередив: він виїхав звідти на три дні раніше. Й ніхто не знав, куди. Я шукав його, де тільки міг, та марно. Але згодом отримав іще один лист від Болгара.