— З новою підказкою?
— Саме так! Кожного разу він точно вказував, де переховується Хома. Щоразу я мчав туди і довідувався, що трохи спізнився…
— Тобто був і третій лист?
— Так. А потім іще чимало листів.
— Добряче ви набігались за ці сорок днів…
Він похмуро зітхнув.
— Самого ж Томаша Болгара я ніколи не бачив, — вів далі сотник. — І, правду кажучи, останнім часом навіть не згадував про нього. А те, що тепер він сам заявився сюди…
— Ви мали б його бачити: ми разом балакали з покійним священиком… І… Це ж він сказав отцеві Варфоломію поцілувати вашого коня.
— Що зробити?!
— Це було його бажання, яке він виграв у карти.
— А до цього він відкрив стійло? Так?
Я на мить задумався, чи варто розповідати йому все, як було.
— Це тільки здогад: я бачив його в конюшні за півгодини до біди.
— Он воно як, — кивнув сотник. — Не знаю, навіщо він допомагав мені досі, але тепер… Стережіться його, Тарасе. А побачите знову — негайно дайте мені знати.
— Авжеж, — погодився я.
— І ще одне, — додав сотник. — Навіть не намагайтеся з ним заговорити. Краще, як трапиться нагода, відразу пристрельте. Ніхто вас не осудить.
Не знаю, жартував він чи говорив серйозно. Про всяк випадок я кивнув. Сотник сховав листи в шухляду.
— Ще одне запитання, пане сотнику.
— Кажіть.
— Вам усе ж таки вдалося впіймати Хому Брута. Адже так?
Він знехотя кивнув.
— Отже, — вів я далі, — в такому разі мені треба якомога швидше перебалакати з ним.
Сотник довго й уважно дивився на мене.
— Це неможливо. Принаймні доки ви не довели діло до кінця. Інакше все ваше розслідування не вартуватиме й торби січки.
— Тобто? — обурився я. — Якого ж розслідування ви від мене ждете, якщо не дозволяєте розпитати підозрюваного?!
— Ні! І край. Якщо ви бодай словом перекинетеся, ніхто тут не повірить у вашу об’єктивність.
Він засунув шухляду і пішов до дверей, ввічливо пропустивши мене вперед.
— А він що — гіпнотизер? — насмішкувато поцікавився я.
— Гірше, — відповів сотник і нетерпляче вказав мені поглядом на вихід.
Я переступив поріг, намірившись продовжити розмову в коридорі. Та сотник зачинив за мною двері, а сам лишився в кабінеті. Я мусив піти.
Після всього, що сталося, спати мені аж ніяк не хотілося. Почувався так, наче випив три чашки кави підряд. Тому знову спустився в сад.
Гості вже розійшлись. Тіло нещасного Варфоломія забрали. Під грушею стояв Тимко і флегматично поливав доріжку водою з відра — змивав кров. Котелок і Кисла Пика, а ще цей мордатий камердинер (Тесля, здається) підкладали дошки під вбитого жеребця, щоб відволокти його. На терасі лишалася тільки Настя — вона прибирала залишки перекинутих страв.
Пролунала гучна команда: «Потягли!» — й мертвого Вія нарешті потарганили з саду.
Я піднявся на терасу й сів на софу неподалік од Насті. Вона поралася і не зважала на мене.
— Настю, — гукнув я.
— Так? — вона ввічливо повернулася й чекала, що я скажу.
— Просто хотів подякувати.
— За що?
— Ну… Що ти не розповіла, де мене побачила. Було б важкувато виправдовуватися…
Вона стенула плечима.
— Нема за що… Це ваше діло.
— Якщо тобі цікаво… Стійло відкрив не я.
Вона знову знизала плечима, показуючи, що їй байдуже, і я вирішив змінити тему.
— А ти тут живеш? У маєтку? — запитав я.
— Так, майже весь час. На вихідні пан сотник зазвичай відпускає мене до батьків.
— Кріпачка, значить.
— А ось і не вгадали, — вона всміхнулась. — Я у пана сотника в наймах.
— Як так? Невже серед кріпачок бракує служниць? — здивувався я.
— А в Білому Попелі немає кріпаків. Увесь хутір звільнили у вісімсот п’ятому.
— Ого… Тобто всі — вільні селяни? А сотник тоді вам хто? Батько рідний?
Вона насупилася.
— Дарма ви так. Платять справно. І ставляться добре.
— Угу, особливо пані Анна.
— Я звикла, — сказала Настя. — А пан сотник — добрий… Ви дозволите? Я піду сміття викину.
— Давай-но допоможу.
Я взяв відро з недоїдками та розбитим посудом.
— Якось незручно, — Настя вчепилася в дужку й не хотіла відпускати.