— Чому — незручно? Адже ми обоє — наймити в цьому домі. То що ж тут такого?
— Тільки я навряд чи зможу якось віддячити вам, — відповіла Настя, але ручку таки відпустила й пішла у сад попереду, а я — за нею.
Проминувши сад, ми підійшли до великої вигрібної ями. Вогні маєтку сюди вже не досягали, але в сяйві яскравого місяця все було видно, як на долоні. Я розмахнувся, щоб пошпурити сміття якнайдалі, та в останню мить незграбно послизнувся на глині й мало не впав. Та найприкріше, що разом зі сміттям, я впустив у яму й відро.
— Дідько…
Настя засміялася. Я теж зніяковіло всміхнувся й хотів було вже полізти в яму, але Настя зупинила мене.
— Там дуже слизько і брудно, пане Білий. Зараз впадете туди, а мені потім пан сотник накаже ваш одяг прати.
— Давай домовимося, — сказав я. — Ти називаєш мене Тарасом, а я — дістаю відро, не забруднившись. Добро?
— Добро, — всміхнулась Настя. — Називатиму вас паном Білим тільки у присутності сотника, — бо він не любить панібратства з його гостями.
— Гаразд…
Я озирнувся. Поруч росла густа ліщина. Я вибрав найдовшу гілку й взявся її ламати. Як на зло, гілка була молода й гнучка, тож довелося попотіти. Я вже було вирішив, що нічого не вийде і спересердя востаннє щосили смикнув гілляку. І, як на гріх, гілка таки відламалася, та ще й навдивовижу легко. За інерцією я відступив назад і, змахнувши руками, шубовснув у яму, просто в помиї, що збиралися тут з усього маєтку протягом більш як двох місяців. Сморід підказував, що, крім недоїдків, сюди зливали ще й уміст нічних горщиків.
Настя дзвінко розсміялася.
Я спершу люто вилаявся, та врешті не витримав — і теж розреготався, уявивши, який маю зараз вигляд у місячному світлі, з розкаряченими руками й ногами, наче жук-гнойовик, що впав на спину.
— Вилазьте, — Настя простягнула мені кляту гілку. — Тільки відро прихопіть, якщо ви вже там.
Вона знову не змогла стримати сміху.
Коли я нарешті вибрався й критично себе оглянув, сміятися мені перехотілося: зашмарувався добряче. Мало того, що від мого одягу тепер тхнуло гноєм, — я весь скупався в тому лайні й був мокрий мов хлющ.
— Послухай, Настю… — сказав я. — А як би це так зробити, щоб нікому не показатися на очі в такому ось вигляді?
— Я можу принести чистий одяг з вашої кімнати.
— Та немає в мене чистого одягу, крім трьох сорочок, що ти ж мені їх і принесла.
— Хіба ви, коли їхали сюди, не взяли з собою перевдяганки?
— Це довга історія… Себто… Ні, не взяв.
Вона замислилась, а потім сказала:
— Ходімо.
Привела мене в лазню. Свічок ми не запалювали, щоб не привертати уваги. Місячне сяйво пробивалося крізь єдине невеличке віконце і лишало на стіні навпроти заледве видимі силуети. Якби не ці слабкі зблиски, навряд чи я міг би ступити бодай крок у цілковитій темряві.
— Доведеться в холодній воді митися. Я можу розтопити, але ж це довго буде… — сказала Настя.
— І весь маєток довідається, як я вивалявся у гною, — я силувано всміхнувся. — Ні, краще вже в холодній.
— То роздягайтеся. Тут усе одно нічого не видно…
Я скинув із себе смердючий одяг, повернувшись до Насті спиною, і вона тут-таки облила мене холодною водою з відра. Мені аж дух перехопило — вода видалася крижаною. З горла вирвався мимовільний зойк.
— Та тихо ви! — пригрозила Настя. — Ось вам мило й мачулка. Гарненько потріться, а то пахне, як…
— Притримай-но свої порівняння, дитино, — з удаваною суворістю сказав я. — Сам знаю…
Спробував намацати мачулку, але торкнувся тонкого дівочого передпліччя й обережно провів пальцями по витонченому зап’ястку. Вона нічого не сказала, але й руки не відвела. Я добрався, нарешті, до мачулки. Милився довго й ретельно в цілковитій тиші, а потім запитав:
— Давно ти тут працюєш?
— П’ять років, пане Білий.
— Тарасе, — нагадав я.
— Тарасе, — покірно повторила Настя.
— А пам’ятаєш той день, коли щезла панна Соломія?
— Мені не можна говорити з вами про смерть панночки.
— А я про смерть і не питаю. Лише про той день. Домовилися?
— Ні, — відповіла Настя. — Я поки що збігаю по чистий одяг. А потім допоможу вам ополоснутися.
І вона вибігла раніш, ніж устиг запитати, чому вона уникає цієї розмови.
Я лишився на самоті й ненадовго поринув у свої думки. Дивна, страшенно дивна історія. І жодної гадки про те, що тут насправді відбувається і яким робом доля закинула мене в цю гру.
Крім, хіба що, одного сумнівного здогаду, який зродив мій безпомічний мозок, намагаючись знайти хоч якесь пояснення: а що, як ніякої Соломії ніколи й не було? Хоч би що це могло означати, — додуматись до чогось іншого мені не вдавалося.