Крижана вода линула на мене так несподівано, що я таки скрикнув.
— Тихо, тихо будьте! — м’яко сказала Настя. — Зараз усі збіжаться дивитись, як ви одмиваєтеся з помиїв.
— А щоб тобі добре було… — видихнув я.
— Пробачте, — весело сказала вона, хоча жодного жалю в її голосі не було.
— Хлюпни ще, — попросив я, й дівчина, зачерпнувши з великої діжки ще піввідра холодної води, виплеснула її на мене.
— Одежа не панська, та вже краще, ніж нічого, — сказала Настя й тицьнула мені стосик чистого одягу, що пахнув сонцем.
Покинувши мене одягатися, вона вийшла. Я бачив її в одвірку. Така струнка й ставна… Якби не звичка весь час опускати очі, зовнішність Насті можна було б назвати шляхетною.
— Настю, я ще хотів запитати…
— Про що?
— Диви, яка строга… Одразу — «про що»? Не про вбивство, не бійся. Про церкву.
Вона мовчала, і я вів далі.
— Ти віриш у це все… Що панночка з труни встала?
— Ну… Всі вірять… Кажуть, сам Вій прийшов із пекла по Хому Брута. А панночка підняла йому вії і вказала на свого вбивцю.
— Підняла що?
— Вії… У нього такі довжелезні вії, що він сам не може розплющити очей… А іноді він об’являється у подобі великого сивого вовка.
— Сивого? Як поетично… І ти віриш?
Вона помовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Не знаю.
Одягнувшись, я взув чоботи й вийшов до неї.
— Ви тепер на нашого конюха схожий, — всміхнулася Настя.
— Чому ніхто не журився й не тужив на поминках? — запитав я руба.
Вона розгублено опустила очі, та я обережно торкнувсь до її підборіддя. Настя поглянула на мене знизу вгору якось невимовно довірливо і беззахисно.
— Може, хтось і тужив… — ухильно відповіла вона.
Її лице, освітлене місяцем, було зовсім близько від мого. Я поклав долоню їй на щоку, й вона притиснулась до моєї руки.
— Тікайте звідси, — тихо сказала Настя. — Просто зараз. Сідайте на коня — й тікайте! Тимко відчинить ворота — йому за це навіть не перепаде, бо що з нього взяти… Тікайте, пане Білий!
— Тарасе, — виправив я.
— Чимшвидше тікай звідси, Тарасе, — благально повторила вона. — Прошу тебе!
— Але чому?
— Якщо я скажу — ти загинеш.
— Може, досить цих загадок, — м’яко сказав я. — Якщо хочеш попередити мене — розкажи все просто зараз.
— Ні, — вона несподівано взяла мою долоню своєю маленькою ручкою й ще дужче притиснула до щоки. — Ти ж нічого не розумієш! Якщо залишишся — погубиш себе.
Вона була така зворушлива цієї миті, що я всміхнувся.
— Хіба ти не боїшся смерті? — запитала Настя.
— Усі бояться. Та, правду кажучи, я не дуже високо ціную своє життя, — прибрав долоню з її щоки, і дівчина зашарілася. — Дехто сьогодні вже вмовляв мене тікати.
— Отже, не тільки я думаю, що ти хороший.
Вона знову знічено потупилася, а коли звела очі, — вони були сповнені надії й моління.
— Благаю тебе! Просто сядь на коня — й скакай геть!
— Не забудеш принести мій одяг до сніданку? — буденно запитав я.
— Якщо не втечеш сьогодні — їдь завтра! Післязавтра! Лише пам’ятай: якщо ти знайдеш відповіді на свої запитання — буде вже пізно! — вона ступила до мене й сором’язливо поцілувала в щоку.
А потім швидко-швидко подріботіла до будинку.
Розділ 9
…Я надіваю хрестик їй на шию. Лиця янголів на білій емалі сумовито поглядають на золотий силует розіп’ятого Христа. А вона притискає мій подарунок до грудей і всміхається. Ми тонемо у всеохопному білому світлі. Вона щось промовляє, та вуста ворушаться беззвучно… Я хочу її обняти, але в моїх обіймах — щось зовсім інше, неживе… Це стовп. І я прикутий до цього стовпа кайданами… Мене охоплює лють, і я стискаю кулаки, ланцюг напинається, і відчуваю різкий біль у стиснутій руці. Розтискаю пальці й бачу на долоні хрестик. Золотий емальований хрестик…
Хтось постукався. Розплющую очі й намагаюся збагнути, де я… Кімната. Моя кімната в сотниковій садибі… Світанок уже залив стіни ніжно-рожевим сяйвом з оранжевим відтінком. Отже, сонце зійшло не менш як півгодини тому.
Хрестик! Я наче досі відчуваю його на своїй долоні… Але рука порожня, і я похапцем намацую його на грудях… Є! Звісно ж, є…
Сідаю на ліжку й намагаюся остаточно струсити з себе сон, протираю очі. Вони чомусь вологі… З подивом розумію, що на моїх віях, щоках і навіть на шиї — сльози.