Постукали знову. Я швидко втерся, накинув свій учорашній «костюм конюха» й відсунув стілець, яким підпирав двері.
— Добрий ранок, — сказала Настя. Вона тримала в руках мій випраний і висушений одяг.
— Й тобі доброго здоров’я, — відповів я і відступив од дверей. — Зайди на хвильку…
— Якщо тільки не буде запитань про панночку, — строго сказала вона.
Я мовчки кивнув, і Настя переступила поріг.
Обвівши поглядом кімнату, вона поклала речі на стілець і запитально поглянула на мене.
— Добре, що ти без Тимка вашого, — сказав я. — Він би мерщій узявся все на свої місця розставляти.
— Хіба ж це погано?
— Ну, я ж на конюха схожий, — серйозно сказав я. — То він, мабуть, згріб би мене й потягнув на конюшню.
Настя засміялася.
— Він завжди і всюди наводить лад. Якщо вам треба буде щось на місце поставити — ніхто це не зробить краще за Тимка! Дурник він чи ні, а пам’ять у нього — всім на заздрість!
— Ми домовилися — ніяких «вам», — нагадав я.
Вона знічено кивнула.
— Мені потрібна порада, Настю, — я підійшов до неї ближче.
— Яка? — прошепотіла вона.
— Як ти гадаєш, кому я можу тут довіряти?
Настя подумала трохи, потім поглянула на мене своїми карими очиськами і сказала:
— Мені.
— Це вже немало, — погодився я. — А ще?
— Більше нікому.
— А сотникові?
Вона заперечно похитала головою.
— Тоді, може, Іванові? — запитав я. — Тому товстуну з родимкою. Він теж казав, що мені треба звідси тікати.
— Ні, не можна. Нікому з тих, кого ти бачив на поминках, довіряти на можна.
— Тоді ще запитання, — швидко сказав я, поки Настя не передумала відповідати. — А що б ти порадила мені, крім втечі? Ну, тобто втекти я не можу, бо дав слово сотникові. І взагалі. Що мені робити, якщо не втікати?
Вона знову замислилась, а потім кивнула, наче погодившись із власними міркуваннями, й сказала:
— Уяви собі лисеня, що пхає мордочку в мисливську пастку. І що тобі його шкода. Що б ти порадив лисеняті?
— Ну, не лізти в пастку.
— Ні, — вона хитрувато тішилась, — окрім цього! Наприклад, лисеня так вирішило й не може уникнути пастки. Що б ти йому порадив?
Я всміхнувся, хоч нічого веселого у Настиних словах не було.
— Дякую, — сказав я. — Та сьогодні я ще тут. Якщо хочеш… Можемо зустрітися ввечері, побалакати. Просто… Не про лисеня.
— Буде видно. Та краще було б лисеняті не чекати до вечора, а щезнути просто зараз.
— І ти не сумуватимеш?
Настя знову лукаво примружилася. Мені аж защеміло серце. Здавалося, наче в грудях щось луснуло.
— Аніскілечки! — сказала вона й зібралася вже вислизнути, та я обережно притримав її за лікоть.
— У сотниковому кабінеті є листи… У столі, в другій шухляді ліворуч. Листи від такого собі Томаша Болгара. Візьми їх, коли прибиратимеш там, і принеси мені. Якщо зробиш це — по-справжньому мені допоможеш.
Настя на якусь мить затрималася, потім делікатно вивільнила руку і вийшла з кімнати, не мовивши жодного слова, зате подарувавши наостанок дивовижну усмішку.
Молільня й далі була замкнена. Смикнувши про всяк випадок ручку, я зійшов сходами до їдальні.
Сотник і Анна вже були там. Сотник стримано побажав мені доброго ранку. Анна привіталася так тихо, аж я раптом подумав, чи це мені не почулося. Вчорашні події лягли на всіх страшним тягарем, ніхто не був налаштований на пусту балачку.
Поснідавши, Анна мовчки витерла губи й вийшла, не удостоївши нікого ані словом, ані поглядом.
— Ви, мабуть, захочете сьогодні поїхати на хутір, — сказав сотник, коли ми впоралися з їжею.
— Так, перш за все. Треба поговорити з людьми, відвідати місце злочину. Якщо встигну — ще й оглянути дім Хоми.
Він кивнув.
— Олесь проведе вас і все покаже.
— Олесь — це хто?
— Мій помічник. Він носить чорний котелок.
— Я, правду кажучи, так його подумки і називаю.
— Котелком? — всміхнувся сотник. — Йому пасує. За п’ять хвилин подадуть коляску. Чекайте при вході.
Я вклонився й вийшов.
Свіжі вранішні пахощі війнули мені в лице, роса ще виблискувала в густій траві. Цвіркуни без угаву нагадували всьому світові, що травень завершується й ось-ось літо впаде нам на голови своїм пекельним жаром.
Переступивши поріг, я зашпортався й боляче вдарився об щось ногою. З’ясувалося, перечепився об дерев’яний клин, що підпирав двері. Він відлетів на декілька метрів і з гуркотом покотився сходами.